Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— На лопатках! — звеселився Михайло. Мошкіни відпустили Бориса. А він, розлютившись, схопився і почав ганятися за близнюками. Та вони спритно шмигали у нього під рукою, немов мореплавці Одіссея «в гостях» у циклопа. Ставили йому підніжки — Борис падав, схоплювався знов. А Мошкіни так металися навкруги, вибираючи нову зручну нагоду для нападу, що можна було подумати: їх не двоє, а троє-четверо-п'ятеро... Борис тільки головою крутив.

— Все! Все! Кінець! — кричав Михайло.

Хихикало спробував підставити нишком ногу одному Мошкіну, але той перестрибнув. А другий близнюк, кинувшись на виручку, так копнув босою п'ятою під згин коліна Хихикала, що Славко враз упав, зваливши з ніг Мовчуна.

Бути б тут гарячій січі, але Михайло сунув руку до кишені і вийняв свою знамениту пробірку, знову наповнену «нітрогліцерином».

— Стоп!

Мовчун з Хихикалом похмуро розв'язували руку Бориса, який сопів від натуги, а брати Мошкіни «кровожерливо» походжали повз них.

— Адже все, все! — з острахом попередив Хихикало близнюків.— Мишо, скажи їм!

— Все,— підтвердив Михайло,— Перемога за Мошкіними!

— Подумаєш, на лопатки поклали,— буркнув Борис, отямившись,— Якби у мене дві руки було...

— Давай дві! — люто промовили Мошкіни, які ще не охолонули від запалу боротьби. 

— Ну навіщо? — усміхнувся Михайло.— Тепер ви давайте ось з ними,— і показав на Мовчуна та Хихикала.

— Давай! — захопилися Мошкіни.

— Борю, ходімо, не зв'язуйся,— сказав Хихикало, вмить заквапившися.— Вони ж скажені...

— Хто, я?! — заревіли Мошкінп.

Хихикало і Мовчун, не зговорюючись, рушили до пристані. А Борис постояв трохи, висипав з кишень по кілька пригорщ піску і, вийнявши хустку, знову зав'язав, як колись, вузол:

— Не забуду.

— А якщо ви нашу шлюпку зачепите,— горлав навздогін Женька,— ми вам вночі будинок рознесемо! У кожного!

— Я тепер нікого не боюся,— наїжачилися брати Мошкіни.— Показуй, з ким! — Вони войовничо розмахували кулаками.— Показуй! Давай проти Женьки?

Женька розсудливо сховався за величезний валун.

— Аут,— суворо промовив Михайло.— Тепер за роботу... матроси.

— Прийняв! — звеселилися близнюки.

— Про Таллін — таємниця! — попередив Михайло. А то відрахую...

Повертаючись увечері додому, вони зустріли на вулиці якихось хлопчаків, теж років дев'яти. Мошкіни йшли по самій середині тротуару, випинаючи груди та широко розвернувши плечі.

Хлопчаки мимоволі дали дорогу. 

Будинок дитячої бібліотеки був старовинним, над входом у сірій штукатурці вибиті цифри «1875». Два атланти підтримували на руках і плечах («На своєму горбу»,— як визначив Борис) тяжкий балкон. Товсті стіни пом'якшували спеку, приглушували мішанину звуків, що долинали з вулиці, і у залі панувала ніжна прохолода та особлива тиша, яку порушував хіба що шелест сторінок.

Борис та його приятелі перерили томи енциклопедій: Великої Радянської, Брокгауза і Ефрона на літеру «Н», словники: морський, Даля, Ушакова — ніде не було такого слова «напавтал».

— Пробачте, будь ласка, за турботу, — з тихою благопристойністю звернувся, втративши надію, Борис до бібліотекаря,— ви не знаєте, як перекладається слово «напавтал»?

Бібліотекар приглушено відповіла:

— Такого слова нема. Це абревіатура.

— Що? — здивувався Борис.

— Ну, як би тобі пояснити... Немов із складів різних слів складено.— Наприклад, «КБ» або «БМУ»: конструкторське бюро і будівельно-монтажне управління. 

— Це я і без вас знаю,— розчарувався в її знаннях Борис.

— А якщо знаєш, — розсердилася вона, — не заважай.

Так вони й пішли ні з чим: Борис, Мовчун і Хихикало.

Вулицею гуляв вітер і здіймав полотняні навіси над вітринами крамниць.

— Треба стежити, — зітхнув Борис. — Стежити і підслухувати. Самі проговоряться.

Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

— От придумали,— захоплено покрутив головою Хихикало.— Я вже п'ять років не думаю ніколи, а тут примусили.

— Пильно стежити,— повторив Борис. І вийняв з-за пазухи половинку театрального бінокля.

— Дай,— відразу ж попросив Хихикало.

— Не дам,— відрізав Борис.— Нема чого бінокля порожняком ганяти. Як побачимо їх, дам. Тільки спочатку сам подивлюся,— попередив він.— Бінокль — він мій.

Біля Женьчиного будинку вони зупинилися і припали до дірок паркана.

— Нікого,— промовив Борис, опускаючи бінокль.

— Ану,— Хихикало простягнув руку і теж подивився у бінокль.

— Як на долоні,— задоволено сказав він.— Нікого.

Потім Мовчун подивився у бінокль. І кивнув. І знову кивнув, показуючи пальцем у бік сарая з розчиненими дверима.

У глибині сарая виднілися Михайло, Женька і Мошкіни.

— За мною,— наказав Борис.

Вони хутко перелізли через паркан, підкралися до сарая і приклали вуха до стіни.

— А чекатиму я вас ось тут,— почувся голос Михайла. Борис виявив у дошці порохнявий сучок, виколупав його тріскою і втупився у дірочку, що утворилася.

Женька... Мошкіни... Вони стоять перед Михайлом... А що це у нього в руках?.. Ага, якийсь картонний аркуш, на ньому намальовані незрозумілі стрілки... Михайло для чогось кладе на цей аркуш компас.

— А чекатиму я вас тут,— втовкмачує він своїй команді,— де ось ця зірочка,— він тицяє пальцем у креслення. — Ось! Все зрозуміли?

— Все,— відповідає Женька.

— І я,— вторять йому Мошкіни.

— Ану, повтори,— каже Михайло