Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Значить, так...— і Женька жваво торохтить.— Щоб вірно прокладати курс по морю, ми повинні навчитися ходити по азимуту на березі. Стрілка компаса завжди показує на північ.— Мошкіни нахиляються над кресленням.— Вона повинна збігатися з оцією стрілкою,— продовжує Женька, показуючи.— А ми підемо на північний захід ось за оцією стрілкою. А ти нас чекатимеш ось тут, де ця зірочка.

— А скільки до тебе йти? — питають Мошкіни.

— Ну тисяч п'ять метрів. Вважайте, десять тисяч кроків, — каже Михайло.— А взагалі йтимете, поки на мене не наштовхнетесь.

Борис зробив знак своїм, і вони знову швиденько перелізли через паркан — назад, на вулицю.

Михайло вибіг із сарая і зник за хвірткою. Хвилини через три з сарая вийшли Женька і Мошкіни, уткнувшися носами в карту з компасом. Женька був посередині, він тримав аркуш, а Мошкіни немов вели Женьку під руки.

ГІівнічно-західна стрілка вивела їх із двору, вони перетнули вуличку. Йдучи, вони лічили кроки:

— П'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять...

— Цікаво...— протягнув Борис. — Сюди!

Мишкова команда, яка захопилася справою, не помітила, як Борисова компанія прошмигнула буквально за спиною на пустир, порослий запорошеним бур'яном.

— А як ми підемо? — спитав Хихикало.

— А за їхнім компасом,— запально відповів Борис.— І кроки лічити будемо!

Мовчун кивнув.

Вулицю від пустиря відокремлював невисокий кам'яний мур. Голови Женьки та Мошкіних пливли над стінкою, а компанія Бориса, пригнувшись, крокувала поряд, майже пліч-о-пліч.

— Сто один, сто два, сто три...— голосно рахували Женька і Мошкіни.

— Сто один, сто два, сто три, — пошепки рахували Борис і Хихикало, а Мовчун ритмічно кивав, рахуючи кроки про себе. Так вони і йшли, дві «розвідувальні групи», яких розділяли то кам'яні огорожі, то дощані паркани, то кущі газонів.

— Про слівце «Напавтал» ні слова не говорять, — журився Хихикало.— Тільки лічать.

— Не збивай,— огризався Борис. — Тисяча двісті три, тисяча двісті чотири...

А коли Женька несподівано спіткнувся об камінь, Борис розсміявся: «От дурень! Обійти не міг!» — не помітивши, що переходить убрід калюжу, настільки сам захопився.

Женька і Мошкіни часто збивалися з курсу, кружляли на місці, кілька разів їм доводилося вертатися і починати спочатку. Борис, Мовчун і Хихикало, які в душі проклинали тупість ворогів, навіть видихалися, адже їм самим значно важче: треба бути напоготові, ховатись, усякий раз обирати труднопрохідну дорогу та ще не спускати очей з цих дурників.

Сутеніло, щезли тіні, море стало сірим, на пароплаві, який проходив удалині, засвітилися бортові вогні.

— Три тисячі триста одинадцять, три тисячі триста дванадцять...— рахував Борис, пробиваючись крізь зарості бузини приморського парку і намагаючись не випустити з очей Мишкову команду.— Не відставайте,— прошипів він приятелям, які пихтіли позаду.

У парку спалахнули рідкі ліхтарі. Тепер стежити стало легше. ГІоміж ліхтарями були темні зони, компанія Бориса намагалася триматися у темряві, поки Женька і Мошкіни перетинають освітлені місця, а потім блискавично кидком мчала повз черговий ліхтар.

Світні румби компаса вели Мишкову команду вперед. Оскільки ні Женька, ні Мошкіни не відривали погляду від аркуша з компасом, вони — бац!— сильно стукнулися лобами об високу стіну, яка перетинала дорогу. Тупик!

— Ну, от!— жалісно скрикнув Женька.— Не піду далі!

— Не треба, все буде гаразд! — почали умовляти його Мошкіни, старанно потираючи один одному лоба. Вони озирнулися. Самітня лампочка над дверима якогось замкненого ларка вихопила з темряви купу порожніх ящиків. Мошкіни швидко натягали ящиків і склали їх пірамідою біля стіни.

Женька, не випускаючи з рук аркуша з компасом, почав обережно підніматися по ящиках, як по сходах. Мошкіни дерлися за ним.

Борис, Мовчун та Хихикало, які вже встигли перелізти через мур в іншому місці, там, де він був нижчий, нетерпляче чекали «землепрохідників» з того боку. І тут пролунав якийсь сильний тріск, гуркіт, крики! Чіпляючись за виступи каменів, Борис з приятелями поспіхом видерлися на стіну.

— Ги-ги-ги! — не витримавши, зареготав Хихикало.— Гей ви, чого розляглися!

Ящики валялися на землі, а серед них борсалися Женька і Мошкіни. Борис дав Хихикалу потиличника, але було пізно. Женька і Мошкіни з жахом глянули вгору, скочили, Женька схопив картон, компас, і, — немов вітер майнув! — хлопці помчали по алеї.

— Куди ви? До Мишка всього вісімсот два кроки залишилося! — прокричав Борис.— Салаги... Знайшов він, кого вчити...

— Ха, я й то відразу зрозумів! — сказав Хихикало.

Женька і Мошкіни, не відчуваючи ніг, бігли б аж до «відправної точки», до сарая, коли б їх не зупинила біля дому стурбована тітка Клава.

— Де це ти ходиш до півночі? — це Женьці.— А ви теж гарні!— це Мошкіним.

Вони потупилися.

— Гено! Юро! — лунав по вулиці голос їхньої мами.

— Я додому! — заквапилися вони.

— А Михайло де? — струснула тітка Клава Женьку.

Тим часом Михайло сумно сидів на пні біля містка через струмок, за вісімсот два кроки від підступної стіни, й роздратовано думав: «Зв'язався з немовлятами... їм би не в плавання, а в тепленьке ліжечко! Їм би не шлюпку з парусом, а пустушку з брязкальцем!»

Та ось удалині засвітилося очко ліхтарика, і Михайло піднісся духом: «Молодець Женька! — вирішив він. — Догадався ліхтарика прихопити!»

Коло ліхтарика розгорялося все яскравіше, і незабаром сліпучий промінь уткнувся в Михайлове обличчя. По містку залупали кроки.

— Нарешті!— сердито промовив Михайло, прикриваючи долонею очі.— Дочекався!

— Авжеж... Дочекаєшся ти у мене!— сердито проказала тітка Клава, яка прийшла точно по азимуту. З ліхтариком