Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Ми допоможемо, тільки скажіть, — запевнив Михайло.— А він... він ще маленький, от і...

— Гаразд,— розсміявся сторож. — А ти цього маленького виховуй, бо виросте великий.

— Авжеж, виросту, — здивувався Женька. — Не вік же таким залишатися.

І сторож знову розсміявся.

Фальшборт виявився важким, хоча сонце його добре висушило. Михайло і Женька насилу донесли цю довгу та зігнуту дошку, ледве розвертаючись у вузьких приморських провулках, до своєї безлюдної бухточки.

— Довгенький,— визначив Михайло.

— Сам бачу,— засмутився Женька.— А навіщо тягли, надривалися?!

— Відріжемо,— заспокоював його Михайло.

— А тоді вигин не підійде,— журився Женька, повторюючи: — Тягли... надривалися...

— Розпаримо в окропі і зігнемо як треба,— відмахнувся Михайло.

— Не... загинаєш? — зрадів Женька.— Не брешеш? Звичайно, зігнемо!

— Ще як зігнемо! — в тон йому відповів Михайло і, взявши пензель, почав писати красивими літерами на носі шлюпки кодову назву «НАПАВТАЛ».

...Вночі, коли Михайло і Женька спокійно спали у своїй мансарді, компанія Бориса не дрімала. Ще вдень Хихикало простежив за ними, коли вони несли фальшборт до потаємної бухти.

Водячи променем ліхтарика по назві шлюпки, Борис похмурим голосом гучно прочитав:

— «На-па-втал»...

— Оце назвочка! — присвиснув Хихикало.

Мовчун закивав, у його очах віддзеркалювався місяць, в кожному оці — по місяцю, і дивно було бачити, як зникали ці місяці, коли він нахилявся, щоб краще роздивитися назву шлюпки.

— Назвочка...— повторив Хихикало.— Може, це японська або турецька?

— Розберемося,— процідив Борис.

— А чого розбиратися, давай продірявимо! — запропонував Хихикало.

Глухо і якось незадоволено буркотіло невидиме море, і тільки поблизу можна було помітити білі плями піни.

Борис забрався у шлюпку і поводив ліхтариком.

— Продірявимо,— передражнив він Хихикала.— Мишко тебе продірявить, якщо здогадається, хто... Продірявити завжди встигнемо.

— А навіщо їм шлюпка? — буркнув Хихикало.

— От...— схвально постукав його пальцем по лобі Борис.— Стежити треба.

— Зрозуміло і без стеження,— незворушно промовив Хихикало.

— Ну, навіщо?

— Плавати,— випалив Хихикало.

— Ясно, не літати, — посміхнувся Борис. — Плавати. А куди? Слівце перепиши, розберемося.

І Хихикало, сопучи від зусиль, почав писати хімічним олівцем на трісці секретну і таємну назву.

Увесь якийсь гулястий, суглобистий краб-підкамінник, який нагадує величезного добродушного павука, шуснув спочатку ліворуч, потім — праворуч, коли його накрила тінь плавця. І, відчувши себе беззахисним на такому рівненькому піску, сам прикинувся каменем. Оброслий ніжним зеленим пухом найдрібніших водоростей, він і справді нагадував тепер камінь. Іншого разу Михайло зупинився б і пірнув за крабом, але зараз йому було не до того. Вчора він знайшов під водою дуже підходящий ланцюг для майбутнього якоря, а раптом і якір знайдеться?! Поправивши підводну маску і міцніше затиснувши в зубах гумовий загубник дихальної трубки, Михайло запрацював ластами і поплив до старої пристані. Він відчув її наближення, побачивши на дні дірявий протектор, такий величезний, як усе під водою, потім рейку, густо покриту мідіями, вугласте каміння, ще не відшліфоване морем, іржаву трубку, в яку враз шугонула ошатна зеленуха, знявши мутну хмару піску...

Стало темніше, в цій темряві горіли яскравими лініями сонячні промені, які падали крізь дірки у помості причалу, високо збудованого над морем на товстих бетонних палях. Навкруги паль шмигали пласкі окаті зубани та блискучі ставридки. Золотавим пилом засвітилася зграйка крихітних рибок, які щезли, немов спалах.

— У-у-у-у-а-а-у, — одноманітно долинуло звідкись зверху.

Михайло підняв голову.

— Мишко-о! — це надривався Женька, який заклично махав рукою.— Швидше!

Знову опустивши голову, Михайло поплив назад, лякаючи рибу. Здоровезні кефалі стрімко мчать геть, і ще довгий час їх пунктирний, переривчастий блиск пропадав удалині.

Михайло зняв у воді ласти і вийшов на берег.

— Ну, чого тобі? — він зсунув маску на лоба.

— Сліпий? — образився Женька.— Ось! Привів! У нашу команду!

І тут тільки побачив Михайло дві голови, які стирчали над бортом шлюпки. Два надзвичайно схожих хлопчики вийшли з-за човна і з надією усміхнулися Михайлові. Це були брати Мошкіни. Один притискав до грудей великого рубанка, другий — пухнастого лінивого кота.

— Дужі, витривалі! — розхвалював Женька своїх худих низькорослих друзів. — Я їх давно знаю! Все життя! — підкреслив він.

Брати Мошкіни зніяковіли і потупили голови.

Михайло презирливо глянув на Женьку, нічого не промовив і знову «пішов» у море.

— Ви не бійтеся,— заспокоював Женька братів.— Він мене слухається. Хто йому шлюпку добув? Я! Хто йому сюди шлюпочку перевіз? Я! Приходжу на буксир... А чого ви стоїте? — раптом напустився він на Мошкіних. Працюйте, он той фальшборт обстругайте, а то він кострубатий.

Брати, посадивши кота в затінок, метушливо закріпи дошку фальшборту поміж каменями, як на верстат і вправно застругали одним рубанком у чотири руки.

Женька, погладжуючи кота, продовжував розповідати, а Мошкіни стругали і поштиво слухали. І перед ними виникала надзвичайна картина, яку намалювала Женьчина уява...

Вишикувалися вздовж борту матроси буксира, капітан — правофланговим. Женька, якого супроводжував Михайло, наче ад'ютант, поважно походжає перед строєм, заклавши руки за