У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Перше, що ми зробили, це домовилися, щоб хтось із нас із ліхтарем і жердиною в руці був біля весел, готовий попередити нас про будь-яку небезпеку. Умслопогас, який чудово підобідав, відразу ж став на варті. Це було все, що ми могли зробити для власного порятунку. Потім іще хтось зайняв місце на кормі, з веслом у руці, щоб стримувати човен і не давати йому вдаритися об боки печери. Влаштувавши це, ми поїли трохи смаженого м’яса (ми не знали, чи довго залишимося в темряві!) і відчули себе ліпше. Я заявив, що становище наше надто серйозне, але не безнадійне, навіть якщо тубільці, які запевняли, що річка впадає прямо в надра землі, і мали рацію. Очевидно, річка кудись тече, можливо, на той бік гір, і ми маємо триматися, поки приїдемо “туди”, але куди — невідомо! Гуд зловісно заперечив мені, що ми можемо стати жертвами різних несподіваних жахів або річка впаде, зрештою, кудись у прірву — тоді наша доля буде вельми жалюгідною.
— Гаразд, сподіваймося на краще і готуймося до найгіршого! — сказав сер Генрі, завжди веселий і дотепний — ознака безперечної етнічної сили у важкі хвилини. — Ми пережили разом стільки небезпек, що, мені здається, щасливо виплутаємося й тепер!
Ми дослухалися чудової поради кожен по-своєму, за винятком Альфонса, який лежав, заціпенівши. Гуд сидів біля стерна, Умслопогас на веслах, мені і серу Генрі залишалося тільки лежати в човні і думати. Звичайно, наше становище було дуже незвичайне — плисти підземною річкою, неначе душі грішників, що переправляються Хароном через Стікс, як жартував Куртіс! Як темно було довкола! Тільки слабкий промінь світла від нашої лампи осявав морок. На веслах сидів Умслопогас із жердиною в руці, насторожі, а за ним, у тіні, постать Гуда, який вдивлявся в темряву і періодично занурював весло у воду.
“Чудово, — думав я, — ви хотіли пригод, милий Аллане, і дочекалися! Вам треба б посоромитися у ваші роки, та оскільки так сталося, яким би жахливим не був ваш стан, мабуть, все одно нічого тут не вдієш! і коли все закінчиться, підземна річка — зовсім не погане місце для вічного заспокоєння!”
Я маю зізнатися, що нерви мої напружилися до краю. Навіть холоднокровній людині, яка чимало зазнала випробувань, важко звикнути до думки, що їй, мабуть, залишається жити не більше п’яти хвилин! Але, правду кажучи, наші побоювання були нелогічними, оскільки людина ніколи не може бути впевнена, що з нею станеться наступної хвилини, навіть сидячи в добре облаштованому будинку з двома поліцейськими під вікном, що охороняють її спокій!
Минуло кілька годин відтоді, як ми пливли в темряві, а Гуд і Умслопогас чатували. Чергування, як ми домовилися, триватиме п’ять годин. О сьомій годині я і сер Генрі змінили їх і вони лягли спати. Три години все йшло добре, хоча сер Генрі іноді відштовхував веслом човен від стін тунелю. Сильна течія несла нас серединою річки, хоча іноді човен підпливав до якоїсь стіни. Чим я особливо переймався і цікавився, так це питанням: яким чином підтримувався тут притік свіжого повітря? Воно було важке й вологе, але все-таки задовільне. Єдине, чим я пояснив собі це явище, що води озера містили в собі достатню кількість повітря, яке проникало в тунель і не застоювалося тут. Близько трьох годин просидів я біля керма, аж раптом помітив значну зміну температури. Спочатку я не звернув на це уваги, але за півгодини, коли спека все більше посилювалася, я запитав сера Генрі, чи помічає він, що стає спекотно, чи це мені вважається.
— Чи помічаю я? — відповів він. — Так! Мені здається, що я потрапив до турецької лазні!
Прокинулися Гуд і Умслопогас, задихаючись від спеки. Всі ми були змушені зняти з себе одяг. Умслопогас мав перевагу перед нами, оскільки йому нічого було знімати, окрім “муша”.
Спека посилювалася, ми ледве могли дихати, обливаючись потом. За півгодини, хоча ми зовсім роздягайся, вже ледве могли витримувати спеку. Це було схоже на переддень пекла. Я опустив руку у воду із криком відсмикував її; вода кипіла. Маленький термометр показував 123 градуси. Біля поверхні води клубочилася пара. Альфонс стогнав, що ми потрапили в пекло ще за життя. Сер Генрі припускав, що ми перебуваємо поблизу підземного вулкана, і, мабуть, це припущення було правильним. Важко описати наші страждання! Піт висихав на нас. Ми лежали на дні човна, фізично нездатні управляти ним, і переживали відчуття риби, викинутої на берег. Наша шкіра почала лопатися, і кров приливала до голови, стукаючи в скроні, як парова машина.
Несподівано річка повернула ліворуч, і сер Генрі, задихаючись, хрипким голосом покликав мене і вказав на жахливе видовище. На півмилі попереду нас підіймався з поверхні води величезний стовп білого полум’я, на п’ятдесят футів угору, і падав назад звивистими каскадами вогню. Жахливе виверження газу було схоже на велику вогняну квітку, котра виросла на поверхні води/Над нею і довкола неї панував морок. Хто може описати весь цей жах і красу? Хоча ми були за п’ятсот ярдів від нього, але в печері було світло, як удень, і ми могли бачити склепіння, що підносилося на сорок футів над нашими головами.
Скеля була абсолютно чорна, і я міг розрізнити довгі блискучі жилки руди на її стінах. Але який це був метал, я не знаю!
