У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Містер Мекензі також радив нам узяти француза. Нас було мало, а француз — жвавий, діяльний хлопець, який умів докласти руки до всього і чудово куховарив. О, як він умів куховарити! Я впевнений, що він зготував би прекрасну страву зі старих шкарбунів свого героя-дідуся, про якого він так любив говорити. Відтак маленький чоловічок мав прекрасний характер, був веселий, як мавпа, і його кумедні, пихаті розповіді нескінченно розважали нас; окрім того, він був напрочуд незлобливий. Навіть його боягузтво не заважало нам, оскільки ми тепер знали його слабкість і могли застерегтися. Попередивши француза, що він ризикує потрапити в небезпеку, ми сказали, що приймаємо його пропозицію за умови повного скорення нашим наказам. Ми також вирішили покласти йому на утримання десять фунтів на місяць, щоб, повернувшись до цивілізованої країни, він міг завжди одержати їх. На все це він погодився дуже охоче і подався писати листа Анеті, якого місіонер обіцяв відіслати.
Потім він прочитав нам свого листа, сер Генрі переклав його, і ми дуже здивувалися. Тут було багато всього: і відданості, і страждань: “далеко, далеко від тебе, Ането, заради якої, обожнюваної, дорогої моєму серцю, я прирік себе на страждання!” Усе це мало зворушити серце жорстокої і чарівної служниці!
Настав ранок. О сьомій віслюків навантажили. Час вирушати!
Сумне це було прощання, особливо з маленькою Флосі! Ми з нею заприятелювали, часто розмовляли. Але її нерви не витримували згадок про жахливу ніч, яку вона провела полонянкою у кровожерних мазаїв.
— О, пане Квотермейне, — закричала вона, обвиваючи руками мою шию і заливаючись сльозами, — я не в змозі попрощатися з вами. Коли ми знову побачимося?
— Не знаю, дорога моя дитинко, — сказав я, — я стою на краю життя, а ви — на початку! Мені трішки залишилося попереду, вже все життя минуло, а вам, я сподіваюся, належать довгі і щасливі роки і багато хорошого в майбутньому! Поступово ви подорослішаєте і перетворитеся на прекрасну жінку, Флосі, все це дике життя здаватиметься вам якимось сном! Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, я сподіваюся, ви згадуватимете вашого старого друга і його слова! Прагніть бути завжди доброю і хорошою, моя дорога, і, головне, правдивою. Доброта і щастя — одне і те саме! Будьте чуйною, допомагайте іншим, світ сповнений страждань, моя люба, і полегшити їх — наш благородний обов’язок.
Якщо ви зробите це, ви будете милою, богобоязною жінкою, осяєте щастям сумну долю багатьох людей, і ваше власне життя буде повніше, ніж життя інших жінок. Я даю вам добру пораду за старомодним звичаєм. А зараз скажу вам щось приємне для вас. Ви бачите цей клаптик паперу, який ми називаємо чеком? Його треба віддати вашому батькові разом із цією запискою. Коли-небудь ви вийдете заміж, моя дорога Флосі, вам куплять весільний подарунок, який ви носитимете як пам’ять про мисливця Квотермейна, а після вас ваша дочка, якщо вона буде у вас!
Маленька Флосі довго кричала і плакала і дала мені на спомин локон свого золотистого волосся, який зберігається у мене досі. Я подарував їй чек на тисячу фунтів і в записці уповноважив її батька покласти капітал під відсотки до урядової установи, щоб після досягнення певного віку або заміжжя Флосі купити їй найліпше діамантове кольє. Я вибрав діаманти, оскільки цінність їхня не падає, й у складні часи подальшого життя моя улюбленка може завжди обернути їх на гроші.
Нарешті після довгих прощань, рукостискань, побажань ми вирушили, попрощавшись з усіма мешканцями місії. Альфонс гірко плакав, залишаючи своїх господарів, у нього було м’яке серце. Я не особливо засмучувався, коли ми пішли, оскільки ненавиджу всі ці розставання. Найтяжче було спостерігати засмученого Умслопогаса, коли він прощався з Флосі, до якої вельми прив’язався. Він говорив, що вона така само мила, як зірка на нічному небі, і ніколи не втомлювався вітати себе з тим, що вбив лігоніні, який зазіхнув на життя дитини. Востаннє поглянули ми на красиву будівлю місії — справжню оазу в пустелі і попрощалися з європейською цивілізацією. Але я часто думаю про Мекензі, про те, як дісталися вони до Англії, і якщо живі й здорові, то, можливо, прочитають ці рядки. Люба маленька Флосі! Як поживає вона в країні, де немає чорних людей, щоб беззаперечно виконувати її накази, де немає сніжної вершини величної гори Кеніа, якою вона милувалася вранці! Прощай, моя дорога Флосі!
Покинувши місію, ми пішли вздовж підошви Кеніа, проминули гірське озеро Барінго, де одного з наших аскарі вжалила змія і він помер, незважаючи на всі наші зусилля врятувати його. Ми подолали відстань близько ста п’ятдесяти миль до іншої прекрасної, вкритої снігом гори Лекекизера, куди, на моє переконання, не ступала ніколи нога європейця. Тут ми провели два тижні, потім пішли незайманим і густим лісом округу Ельгумі. Я ніколи не бачив стільки слонів, як у цьому лісі.
Нелякані людиною, звірі буквально роїлися в цьому лісі, скоряючись тільки закону природи, яка регулювала приріст тварин. Годі й казати, що ми і не думали стріляти слонів, по-перше, через те, що в нас було мало зарядів, — запас нашої амуніції значно зменшився, оскільки віслюк,
