У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Я схопив весло, щоб спрямовувати човен якомога далі від вогню, і впустив його. Мої очі були готові луснути, і крізь опущені повіки я відчував страшну спеку. Ми опинилися якраз напроти вогню, вода люто кипіла навколо. Ще п’ять секунд… Ми проминули вогонь… Я знепритомнів. Перше, що я відчув, отямившись, — це повітря, що освіжило моє обличчя. Мої очі ледь розплющилися. Я озирнувся. Вдалині, вгорі, виднілося світло, довкола нас панував морок. Я пригадав усе. Човен плив річкою, і на дні човна я побачив голі фігури моїх супутників. “Чи живі вони?” — подумав я. Невже я залишився один у цьому жахливому місці? Я опустив руку у воду і знову з криком відсмикував її. Шкіра моя була обпалена, а вода досить холодна, і дотик її до обпаленого місця завдавав нестерпного болю. Я пригадав про інших і бризнув на них водою. На превелику мою радість, усі вони опритомніли. Спочатку Умслопогас, потім інші. Вони напилися води, поглинаючи її у великій кількості, як справжні губки. Було прохолодно, і ми по-. спіхом одягнулися. Гуд указав нам на край човна. Від спеки дерево вкрилося пухирями і місцями пожолобилося. Якби човен був зроблений, як звичайні європейські човни, він неодмінно б розсохся і пішов би на дно, але, на щастя, його зробили з якогось тубільного дерева і тому він залишився неушкодженим. Звідки взялося це полум’я, ми так і не дізналися. Мабуть, це вулканічні гази вирвалися з надр землі. Одягнувшись і поговоривши трохи, ми роззирнулися. Ми пливли, як і раніше, в темряві і вирішили пристати до берега річки, яким слугував уламок скелі, безперервно омиваний водою. Тут, на майданчику в сім або вісім ярдів, ми вирішили відпочити трохи і випростати ноги. Це було страшне місце, але все-таки давало змогу відпочити від усіх жахів річки та оглянути й полагодити човна. Ми вибрали краще місце, насилу пристали до берега і видерлися на круглі, негостинні голяки.
— Слово честі, — сказав Гуд, який першим ступив на берег. — Ох і гидке місце! — Він засміявся. Одразу ж громовий голос повторив його слова сотні разів. — Міс-це! це… цео! — відповів інший голос десь зі скелі. — Місце! місце! місце!… це… це-це… — гриміли голоси, супроводжувані реготом, який повторювався всюди і, врешті, замовк так само несподівано, як і почався.
— О, Боже! — простогнав Альфонс, втрачаючи будь-яке самовладання.
— Боже! Боже! Боже мій! — загриміла луна на всі лади і голоси.
— Ох, я бачу, що тут живуть дияволи! — сказав тихо Умслопогас. — Місце має саме такий вигляд!
Я прагнув пояснити йому, що причина цих криків чудове, цікаве відлуння, але він не хотів вірити.
— Я знаю луну! — заперечив він. — Напроти мого краалю, в країні зулусів, жило таке відлуння, і ми говорили з ним. Але тут луна, як грім, а в мене луна була схожа на голос дитини. Ні, ні, тут живуть дияволи! Але мені байдуже, я не думаю про них! — додав він, затягуючись люлькою. — Нехай вони ревуть, що хочуть: вони не посміють показатися!
Він замовк, вважаючи дияволів негідними своєї уваги. Ми вирішили розмовляти пошепки, але навіть шепіт лунав у скелях якимось таємничим гомоном і завмирав стогнучи і зітхаючи. Це — чарівна, романтична річ, але ми переситилися нею тут, у цьому жахливому місці.
Розташувавшись абияк на камінні, ми пішли помити і перев’язати, наскільки було можливо, наші опіки. У нас знайшлася олія для ліхтаря, але ми пошкодували витрачати її на це; розрізали одного з лебедів і жиром його змазали нашу обпалену шкіру. Потім оглянули човен, полагодили його і захотіли їсти, бо за нашим годинником був полудень. Ми всілися в коло і знищили нашу печеню. Але я з’їв мало, оскільки відчував себе хворим від страждань попередньої ночі. У мене дуже боліла голова. Дивний це був обід! Морок, що оточував нас, був такий глибокий, що ми ледве бачили їжу, яку підносили до рота. Я випадково оглянувся, бо мою увагу привернув якийсь шерех по камінню, і побачив величезних чорних крабів. Кілька дюжин цих жахливих тварин повзли до нас, мабуть, привернуті запахом м’яса. Краб — це огидна істота з блискучими очима, дуже довгими, гнучкими щупальцями і гігантськими клішнями. Вони оточили нас. Уражений цим видовищем, я схопився і побачив, як один краб витягнув свої величезні клешні і так ущипнув Гула, який нічого не підозрював, що той із криком підскочив і розбудив стоголосу луну. Інший величезний краб ущипнув ногу Альфонса. Можна уявити подальшу сцену. Альфонс горлав, за ним ревла луна, повторюючи його крики. Умслопогас узяв сокиру й ударив одного краба, який жахливо завищав, і луна повторила його виск. Потім, з піною біля рота, краб здох. З усіх кутків і щілин повилізали одразу сотні його приятелів, немов кредитори на банкрута, і помітивши, що тварина впала, кинулися на нього, буквально розірвали на клапті своїми величезними клішнями і зжерли. Схопивши що трапилося під руку, — каміння, голяки, ми вбивали їх, а інші хапали і пожирали вбитих із піною біля рота, з огидним виском. Вони намагалися ущипнути нас або вкрасти у нас м’ясо. Один найбільший краб підповз до лебедя і почав його жерти. Негайно налетіли інші, і почалася огидна сцена. Чудовиська вищали, скаженіли, ділячи здобич, і рвали її одне у одного! Це було жахливе видовище в непроглядному мороці, при жахливій луні, яка діяла на нерви. Дивно
