У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Забирайтеся геть, паскудний псюро! — перервав його сер Генрі зі сміхом і дав Альфонсу такого стусана, що той відлетів на кілька кроків, скривившись.
Увечері я розмовляв з місіонером, який страждав від своїх ран. Гуд, вельми майстерний у медицині, лікував його.
Містер Мекензі сказав мені, що зіткнення з дикунами дало йому хороший урок, і як тільки одужає, він передасть справи місії молодій людині, яка готується до місіонерської діяльності і виїде до Англії.
— Розумієте, Квотермейне, — сказав він, — я вирішив зробити так сьогодні вранці, коли ми повзли до табору дикунів. Я сказав собі, що коли ми залишимося живі і врятуємо Флосі, то я неодмінно виїду до Англії. Досить із мене дикунів! Я не насмілювався думати, що ми вціліємо. Дяка Богові і вам чотирьом, що ми живі, і я твердий у своєму рішенні, інакше буде гіше! Ще щось подібне, і моя дружина не витримає! Між нами, Квотермейне, я багатий! У мене триста тисяч фунтів, і кожен гріш зароблений чесною торгівлею. Гроші лежать у Занзібарському банку, бо прожиток тут не потребує витрат. Хоча мені важко покидати ці місця і залишити цих людей, які люблять мене, я маю їхати!
— Я радий цьому, — відповідав я, — з двох причин. Перша — у вас є обов’язки стосовно вашої дружини і доньки, особливо вам не можна забуати про дитину. Флосі має здобути освіту і жити серед таких же дітей, як вона, інакше вона виросте дикункою. Друга причина: рано чи пізно, але мазаї помстяться за себе. Кілька їх утекло, і результатом буде новий напад! Заради одного цього я виїхав би неодмінно! Коли вони дізнаються, що нас тут немає, вони, можливо, і не підуть сюди34!
— Ви маєте рацію! — відповідав місіонер. — Я виїду звідси цього ж місяця. Але шкода, ох, як шкода!
Розділ ІX
У НЕВІДОМІЙ КРАЇНІ
Минув тиждень. Якось увечері ми сиділи за вечерею в їдальні місії невеселі, оскільки завтра мали попрощатися з друзями і вирушити далі. Про мазаїв не було ні слуху ні духу. Окрім двох списів, забутих на траві, і порожніх патронів, що валялися біля стіни, ніщо не нагадувало, що в старому краалі відбувалася жахлива різанина. Мекензі, завдяки своєму спокійному темпераменту, швидко одужував і ходив тепер на милицях. Серед поранених один помер від гангрени, а інші потроху набиралися сил. Люди містера Мекензі, які пішли з караваном, повернулися, і в місії тепер був цілий гарнізон.
Незважаючи на привітні і гарячі прохання залишитися ще, ми вирішили, що час вирушати, спочатку до гори Кеніа, потім у невідомі місця шукати таємничу білу расу. За цей час ми встигли оцінити переваги віслюків у такій подорожі, і придбали їх цілу дюжину для перевезення нашого майна і, якщо знадобиться, нас самих. У нас залишилося тільки двоє слуг, ті ж ваквафі, і ми визнали неможливим наймати тубільців і тягнути їх за собою бозна-куди.
Містер Мекензі сказав, що його дивує як ми, троє освічених людей, які мають усе в житті — здоров’я, добрі статки, становище, — для власного задоволення вибираємося кудись у глушину за пригодами, звідки можемо зовсім не повернутися. Але ми — англійці, шукачі пригод з голови до ніг! Наші прекрасні колонії зобов’язані своїм існуванням відважним людям і їхній надмірній любові до пригод, хоча ця любов, на перший погляд, здається чимось на зразок тихої форми божевілля.
“Шукач пригод” іде назустріч усьому, що б не сталося. Я навіть пишаюся цим титулом, який свідчить про сміливе серце, про гарячу віру в Провидіння. Крім того, коли імена Крезів, перед якими схиляється світ, імена різних політиків, які управляли світом, забуваються, імена відважних шукачів пригод, які зробили Англію такою, якою вона є тепер, ці імена згадуватимуться завжди з любов’ю і гордо передаються дітям! Ми троє, звичайно, не можемо розраховувати на це, ми задовольняємося тим, хто ми є!
Цього вечора, сидячи на веранді, попихкуючи люльками, ми побачили Альфонса, який підійшов до нас із вишуканим поклоном і заявив, що хоче переговорити з нами. Ми попросили його пояснень. Він сказав, що боїться приєднатися до нас у нашій подорожі, це зовсім не здивувало
