У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

з простреленим крилом, і я бачив, що в іншого поранена нога, проте він над силу поплив далі. Решта лебедів піднялися і, описавши коло, вишикувалися трикутником і полетіли кудись на північний схід. Ми підняли у човен двох красивих мертвих птахів, з яких кожен важив близько тридцяти фунтів, і заходилися ловити пораненого лебедя, що нерухомо плив ясною водою. Оскільки обрубане гілля і суччя заважали руху човна, то я велів нашому ваквафі, який добре плавав, стрибнути у воду і спіймати лебедя, — я знав, що в озері немає крокодилів, отже, небезпеки не передбачалося ніякої. Ваквафі послухався і спіймав лебедя за крило, причому поступово наблизився до скелі, об яку з силою билася вода. Раптом він почав кричати, що його кудись відносить. Справді, ми побачили, що він пливе щосили, пориваючись до нас, але течія несе його до скелі. Відчайдушно змахнувши веслами, ми рвонули до нього, але що більше ми старалися, то дужче тягло його до скелі. Раптом я помітив, що перед нами, майже на вісімнадцять дюймів над поверхнею озера, підносилося щось схоже на арку тунелю. Очевидно, на кілька футів скеля була затоплена водою. До цієї-то арки мчав зі страхітливою швидкістю наш бідолашний слуга. Він хоробро боровся з течією, і я сподівався врятувати його, аж раптом помітив відчай на його обличчі. На наших очах його втягнуло вглиб, і він зник з очей. Тієї самої хвилини я відчув, що якась сильна рука схопила наш човен і з силою жбурнула його до скелі.

Ми зрозуміли страшну небезпеку і заходилися шалено працювати веслами. Марно! Стрілою мчали ми до арки, і я думав, що порятунку немає.

На щастя, я настільки зберіг самовладання, що кинувся на дно човна і крикнув:

— Швидше, вниз обличчям! Лягай!

Усі так і вчинили.

Почувся глухий шум, неначе від тертя, човен потягло вниз, і вода почала заливати його. Ми тонули. Раптом шум припинився, і ми відчули, що човен пливе. Я трохи повернув голову, не сміючи підвести її, і подивився. При слабкому світлі я побачив навислу над нашими головами арку скелі. Потім я вже нічого не бачив, оскільки світло зникло, і ми опинилися в абсолютній і непроникній темряві.

Близько години ми лежали так на дні човна, так і не підводячи голови, і не могли навіть говорити, бо вода заглушувала наші голоси. Зрозуміло, у нас не було особливого бажання розмовляти, адже ми були пригнічені жахом нашого становища, страхом неминучої смерті, боялися бути придавленими до стіни печери або втягнутими вглиб чи просто задихнутися від нестачі повітря. Всілякі види смерті лізли мені в голову, поки я лежав на дні човна, прислухаючись до ревіння води. Я чув і інший звук — безперестанні крики Альфонса, але вони, здавалося мені, долітали звідкись здалеку. Я подумав, що став жертвою кошмару.

Розділ X
ПІДЗЕМНИЙ ВОГОНЬ

Ми пливли. Течія несла нас. Нарешті я помітив, що шум води послабшав. Я міг тепер виразно розрізнити крики Альфонса. Узявши весло, я тицьнув ним француза, а він, думаючи, що настав кінець, заревів ще голосніше. Тоді я тихо і обережно піднявся, став на коліна і спробував обмацати рукою склепіння, але його не було. Я взяв весло, підняв його над головою, наскільки міг, нахилив його праворуч, ліворуч і нічого не намацав, окрім води внизу.

Пригадавши, що у нас є з собою маленький ліхтар і олія, я розшукав його, обережно запалив і, коли гніт розгорівся, озирнувся довкруги. Перше, що мені впало в очі, — це бліде, спотворене обличчя Альфонса, який, вважаючи, що це кінець і він бачить надприродне явище, жахливо заволав, за що й одержав штурхана веслом для заспокоєння.

Гуд лежав на спині, зі скельцем в оці і дивився в темряву, сер Генрі, голова якого покоїлася впоперек човна, рукою намагався визначити швидкість течії. Коли світло ліхтаря впало на старого Умслопогаса, я був готовий розсміятися.

Як відомо, ми взяли з собою частину смаженої косулі. Сталося так, що коли ми кинулися всі на дно човна, голова Умслопогаса опинилася близько до печені, і як тільки він отямився від потрясіння, то відчув, що голодний. Він відрізав своєю сокирою шматок м’яса і тепер знищував його з виглядом щонайповнішого задоволення. Потім він пояснив мені, що, готуючись до “далекої подорожі”, вважав за краще вирушили туди ситим.

Як тільки інші побачили, що я запалив ліхтар, підбадьорилися і відштовхнули Альфонса в дальній кінець човна, погрожуючи на той випадок, якщо він не замовкне, заспокоїти його, кинувши у воду слідом за потонулим ваквафі чекати зустрічі з Анетою в іншому світі. Потім ми обговорювали своє становище. Перш за все, за пропозицією Гуда, ми прив’язали обидва весла для того, щоб вони могли оберегти нас від зіткнення зі скелею або від раптового пониження склепіння. Ми зрозуміли,