Люди з Червоної скелі - Григорій Бабенко
«Люди з Червоної скелі» Григорія Бабенка: Захоплива Епопея Про Мужність та Справжню Дружбу на readbooks.com.ua
У захоплюючій книзі «Люди з Червоної скелі», представленій на платформі readbooks.com.ua, Григорій Бабенко розповідає історію невичерпного духу мужності та справжньої дружби серед кам’яних стін та безодні війни.
Головні персонажі — Ігор та Володимир — обличчям до лиця зіткнуться з випробуваннями, які визначать їхню долю. Перед ними встане завдання врятувати своїх товаришів та врятувати мир від зловісної загрози. У цьому їхньому подвигу вони зможуть розкрити власні можливості та зрозуміти сенс справжнього братерства.
Автор майстерно описує атмосферу війни, де кожен момент може вирішити долю героїв. Читачі разом з ними переживають перемоги та поразки, відчуваючи кожен удар серця в ритмі битви.
Читаючи «Людей з Червоної скелі» на readbooks.com.ua, ви потрапите в саме серце найважливіших подій. Кожна сторінка принесе нові відкриття та незабутні емоції.
Не пропустіть шанс долучитися до цієї незвичайної подорожі. Завітайте на readbooks.com.ua та переживіть захоплюючу епопею «Людей з Червоної скелі» разом з героями!
ЛЮДИ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ
Оповідання з життя людей кам'яної доби
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
ЗАГИН ПЛЕМЕНИ УРУ-УРУ
аї-Наї прокинувся од великого шуму й галасу, що раптом порушив тишу ночі. Серед реву чоловічих голосів і верещання жінок особливо виділявся різкий й високий голос молодої Учанги. Багаття спалахнуло від оберемка сухого хмизу, що підкинув старий Бо-ра, і маленька прогалявина серед густого й темного лісу спалахнула смарагдовими тінями. Купка чоловіків і парубків невеличкого племени Уру-Уру одбивалася од високих білявих людей, що оточили табір і з ревом напали на оборонців його. Ватажок їхній, з бородою майже до пояса, лютий на вигляд чоловік, ухопив за волосся Учангу і потягнув її від багаття в гущавину лісу. Від того й кричала так голосно й різко Учанга. Малий Каї-Наї бачив, як батько його зчепився з парубком чужого племени і покотився з ним по землі.
Жах охопив Каї-Наї. Він затремтів під своєю вовчою шкірою, якою був покритий на ніч, але разом з жахом в ньому прокинулась звіряча злість, жага помсти й невиразний обов’язок стати нарівні з іншими на оборону рідного табору. Він ще не розумів до пуття, що коїться навкруги, але інстинкт лісової людини підказав йому, що хвилина ця є хвилина смертельної небезпеки для всього племени Уру-Уру.
Каї-Наї заверещав, як вовченя, і коли повз нього пробігав чужий вояк, розмахуючи кам’яною сокирою, він кинувсь йому під ноги й зі злістю та огидою вп’явся своїми гострими зубами в тверду смердючу литку ворога. Вояк завив від болю, труснув ногою, щоб скинути хлопця, але той міцно зціпив зуби, хоч у роті йому було гірко від смердючого лою, яким змащене було тіло вояка. Вояк кинув сокиру на землю, ухопився обома руками за волосся Каї-Наї, одірвав його, як п’явку, від ноги, підняв угору, вдарив ногою в живіт і одкинув далеко від себе. Потім підхопив сокиру й знову кинувся в бійку.
Від удару Каї-Наї захопило дух, все повітря раптом вилетіло йому з грудей й відітхнути, набрати нового повітря він не зміг; в очах йому потемніло, і, непритомний, він покотився під якийсь кущ.
Скільки пролежав так Каї-Наї, він не знав. Але коли розплющив очі, в таборі було тихо, сонце стояло високо, і проміння його, пробиваючись крізь листя, падало на землю яскравими золотистими кружалами. Каї-Наї підвівсь і, протираючи очі кулаками, мруживсь на сонце.
Він забув, що було вночі. Здивувало його тільки, що він лежав не під шкірою коло багаття, як завжди, і що в таборі було так тихо: під цей час завжди палало багаття, коло нього порались жінки, і мати неодмінно лаяла молоду Учангу.
Каї-Наї встав і наблизився до табору. І те, що він там побачив, раптом відживило в пам’яті його пригоду минулої ночі. Коло згаслого багаття, ницьма, уткнувшись головою в попіл, з обгорілим сивим волоссям лежав старий Бо-ра, а на голові в нього чорніла рана від удару важкої сокири.
— Діду! — хотів крикнути Каї-Наї, але голос завмер йому, коли він побачив, що трохи далі, навалившись на ворога, лежить його батько, а в спині стирчить ратище напівзламаного списа.
Уся прогалявина була вкрита трупами білявих людей і людей з племени Уру-Уру. І знову, як і вчора, Каї-Наї охопив жах і звіряча злість до далекого ворога. Нікого не лишилося в живих з рідних і близьких йому людей, тут, на цій лісовій прогалявині.
Каї-Наї, тремтячи, обійшов усю прогалявину, придивляючись до знайомих і незнайомих, чужих і рідних йому обличчів, і не помітив серед них ані руху, не почув жодного звуку, стогону — усюди були холодні мертві тіла, вишкірені зуби й застиглі очі бійців. Жінок не було серед трупів, крім одної: це була стара дружина діда Бо-ра. Важкий спис наздогнав її коло самого краю прогалявини, і вона, розкинувши руки, лежала тепер непорушно, як і старий її чоловік. Старі жінки не потрібні були білявим людям, а старою в таборі була тільки ця Гобана, дружина Бо-ра.
Каї-Наї не знав, що робити. Він нагадував мале оленя, мати якого вбили мисливці. Олениха лежить, витягнувши ноги і одкинувши голову, очі їй скляні вже й невидющі, а дурне оленя стоїть коло неї, лиже морду й реве, не розуміючи, що з матір’ю, чого вона непорушна й холодна.
Отупіння напало на Каї-Наї. Він був сам серед цього, хоч і рідного йому, але страшного, темного лісу. Каї-Наї безсило сів на землю, глянув на завалений трупами табір і страшно, вголос заревів, заплакав.
Тихо було на прогалявині. Тільки шумів тихенько ліс, та круки, що з’явилися сюди ще зранку, сиділи на гілках і крякали, перегукуючись проміж себе. Вони поглядали на групи, але не наважувались ще злетіти на них.
Довго сидів і плакав Каї-Наї. Круки, поглядаючи скоса на хлопця, один по одному обережно то злітали на землю й походжали круг трупів, то знов вилітали на дерева й чорними купами звідти пантрували за трупами. Коли Каї-Наї підвів голову, пара круків сиділа вже на батьковій спині і дзьобала рану коло самого ратища.
Каї-Наї скочив і кинувсь до трупа. Гайвороння, крячучи, знялося вгору й знову посідало на гілках навкруги прогалявини.
Каї-Наї витягнув списа з батькової спини, підняв його угору і потряс у повітрі.
— Ого-го! Біляві люди! — крикнув він в тому напрямі, куди, як він думав, пішли вороги.
— … Го-го!.. Люди… — гукнув хтось з лісу.
—