У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.

— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.

Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.

— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.

— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.

Увесь день і вечір ми пливли в темряві, ледве розрізняючи, коли кінчався день і починалася ніч, поки Гуд не вказав нам на зірку, що з’явилася праворуч від нас, за якою ми спостерігали з великим інтересом. Раптом зірка зникла, знову запанував морок, і знайомий гуркітливий звук води донісся до нас.

— Знову під землею! — сказав я і, зітхнувши, запалив ліхтар.

Так, не було сумніву, над нами знову здіймалося склепіння тунелю. Знову почалася і потягнулася довга ніч, сповнена небезпек і жаху. Описувати всі наші страхи не варто. Скажу тільки, що близько опівночі ми наштовхнулися на мілину, сяк-так обійшли її і попливли далі.

Так ішлося до третьої години ночі. Сер Генрі, Гуд і Альфонс спали, Умслопогас сидів на веслах, я правив стерном, аж раптом помітив, що стіни тунелю ніби розсунулися. Потім я почув вигуки Умслопогаса і звук гілок дерева, що ламаються, неначе човен протискувався крізь кущі та чагарники. Наступного моменту свіже, цілюще повітря війнуло мені в обличчя, і я відчув, що ми вибралися з тунелю і пливли звичайною водою. Я зрозумів це, але не бачив нічого, бо темрява була непроникна, як інколи буває перед світанком. Я був щасливий, що ми залишили за собою жахливу річку. Я сидів, вдихав свіже нічне повітря і терпляче чекав світанку.

Близько години сидів я мовчки й чекав світанку. Умслопогас ліг спати. Нарешті схід заяснів, і туман підіймався з поверхні води назустріч уранішньому сонцю. Яскраво-червона смужка розгорялася на сході. Настав ранок.

Я не міг намилуватися дивним синім небом. Вода ще була оповита туманом, але поволі сонце його розтопило, і я побачив, що наш човен пливе голубою водою. За вісім або десять миль позаду залишилася купа скель, що утворили собою неначе стіну озера, і я побачив, що через цей отвір у скелях підземний потік пробив собі дорогу. Пізніше я переконався в цьому, і те, що наш човен щасливо вибрався з тунелю, можна пояснити незвичайною силою течії таємничої річки. Тепер ми з Умслопогасом, який прокинувся, спрямували човен в інший бік. Помітивши якийсь предмет на воді, Умслопогас привернув мою увагу і кількома ударами весла пригнав човен до того місця, де плив предмет — то був труп людини. Можна уявити собі весь мій жах, коли я впізнав у цих спотворених рисах його обличчя — кого б ви думали? Нашого бідолашного слугу ваквафі, який два дні тому потонув, пливучи за лебедем. Це було жахливо! Я гадав, що ми залишили його позаду себе, а тим часом він плив за нами і разом із нами вибрався з підземної річки. Його вигляд відлякував, бо на ньому були опіки, одна рука скорчена, волосся обпалене. Обличчя роздулося, на ньому відбився трагічний вираз відчаю, який я бачив останніми хвилинами його боротьби з течією. Це вельми пригнітило мене, і я відчув задоволення, коли труп зненацька без жодної видимої причини занурився у воду, неначе виконавши своє призначення. Справжня причина, поза сумнівом, була та, що гази, які наповнювали труп, знайшли вільний вихід, і тіло затонуло. Тільки бульбашки, та кілька кіл пішли водою в тому місці, де знайшов собі вічний спокій наш бідолаха слуга. Умслопогас замислено спостерігав за трупом.

— Навіщо він плив за нами? — запитав він. — Це не провіщає добро тобі і мені, Макумазане!..

Я сердито обернувся до нього. Терпіти не можу цих безглуздих прикмет і ненавиджу людей, які носяться з передчуттями і розповідають свої віщі сни.

У цей час прокинулася решта наших супутників і надзвичайно зраділа, що ми вибралися з жахливої річки і пливемо під ясним небом. Почалися балачки, міркування, і закінчили ми тим, що схотіли їсти. З усієї нашої провізії жадібні краби залишили нам тільки кілька шматків дичини, і ми вирішили пристати до берега. Але виникло нове ускладнення. Ми не знали, де був берег, бо нічого не бачили перед собою, окрім широкого простору синюватої води. Помітивши, що птахи, котрі ширяли над водою,