У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

навантажений нею, перепливаючи вбрід річку, поплив разом із нею від нас, а по-друге, ми не могли нести з собою слонову кістку і не хотіли вбивати тварин заради задоволення. У цьому лісі слони, не знайомі з підступністю мисливців, підпускають людей до себе на двадцять ярдів, стоять, опустивши свої величезні вуха, немов гігантські цуценята, і роздивляються незвичайний для них феномен — людину. Коли дослідження здається їм незадовільним, слон, що стоїть попереду, починає сурмити тривогу. Але це трапляється рідко. Окрім слонів, у лісі водиться багато всякої звірини, є навіть леви! Мене дратує вигляд лева, після того, як одержав рану на нозі і залишився калікою на все життя. Ліс Ельгумі рясніє також мухами це-це, укус яких смертельний для тварин. Не знаю, чи через поганий корм, чи через особливо отруйні укуси це-це в цій місцевості, але наші бідолашні віслюки буквально падали і знемагали. На щастя, ці укуси подіяли тільки через два місяці, коли раптом, після дводенного холодного дощу всі тварини загинули; знявши шкуру з деяких з них, я знайшов на м’ясі смуги — характерну ознаку смерті від це-це, вказуючи на місце, куди комаха занурила свій хоботок. Вийшовши з лісу, ми рушили на північ, за вказівками містера Меккензі, і досягли великого озера Лага, в п’ятдесят миль завдовжки, про яке говорив нещасний, трагічно загиблий мандрівник. Тут ми близько місяця мандрували узгір’ями; місцевість ця взагалі схожа на Трансвааль. Увесь цей час ми підіймалися принаймні на сотню футів кожні десять миль. Справді, країна була гориста і мала багато снігових гір, серед яких розташовувалося озеро, за словами мандрівника, “яке не має дна”. Нарешті ми дісталися цього озера на вершині гори, очевидно, на місці згаслого кратера. Помітивши села на березі озера, ми спустилися вниз через сосновий ліс, що розрісся з усіх боків кратера, і були гостинно прийняті простим, мирним народом, який ніколи не бачив і не чув про білих людей. Вони зверталися до нас дуже шанобливо і ласкаво пригощали нас молоком і всім, що в них було. Це дивовижне озеро лежить, за свідченнями нашого анероїда35, на висоті 11, 450 футів над рівнем моря; клімат країни досить холодний, схожий на клімат Англії. Перші три дні, втім, ми взагалі нічого не бачили через непроникний туман. Полив дощ, укуси отруйної мухи позначилися на решті наших уцілілих віслюків, і всі вони виздихати.

Це нещастя поставило нас у скрутне становище, оскільки ми втратили можливість перевозити нашу поклажу, аз іншого боку, позбавляло нас усіляких клопотів. Правда, амуніції у нас було мало: півтори сотні патронів для гвинтівок і п’ятдесят рушничних патронів. Що робити з цим небагатим майном — ми не знали. Нам здавалося, що наші мандри завершилися. Якби ми навіть і кинули наміри шукати білу расу, то було б смішно повертатися назад за сімсот миль при нашому теперішньому безпорадному становищі. Ми вирішили, що найкраще — залишитися тут (добре, що тубільці чудово ставилися до нас), очікуючи нагоди і досліджуючи країну та її околиці.

Ми придбали великий, міцний човен, досить просторий, щоб умістити всіх нас із багажем.

Вождеві поселення, біля якого ми дістали човен, ми віддали на сплату за нього три порожні мідні патрони, якими він був безмежно захоплений. Потім ми вирішили об’їхати озеро, аби знайти зручне місце для табору. Не знаючи, чи повернемося в село, ми склали до човна все наше майно і чверть смаженої косулі — смакота! Коли ми пливли, тубільці встигли обігнати нас у своїх легких човниках і попередили мешканців інших сіл про наше наближення. Ми тихо веслували, аж раптом Гуд помітив незвичайно ясного голубого кольору воду і сказав, що тубільці говорили йому, — всі вони — затяті рибалки, оскільки риба складає їхню головну їжу, — про дивну глибину озера, яке має на дні глибокий отвір, куди зникає вода і звідки викидається іноді вогонь.

Я сказав йому, що він, напевно, чув легенду про діючі за давніх часів вулкани, які вже згасли. Ми справді бачили на берегах озера сліди дії вулкана після вулканічної смерті центрального кратера озера, що перетворилося тепер на дно. Наблизившись до віддаленого берега озера, ми побачили, що він був перпендикулярною скелястою стіною. Ми попливли паралельно до неї на відстані ста кроків у кінець озера, оскільки знали, що там є велике село. Повз нас пливло багато обрубків, суччя, гілок та іншого непотребу; Гуд вважав, що їх несло течією. Поки ми розмірковували про це, сер Генрі звернув нашу увагу на великих білих лебедів, що літали над озером, і дуже хотів дістати одного з них. Я розпитував про птахів у тубільців і знав, що в певний період року вони прилітають рано-вранці сюди з гір, і тоді їх легко спіймати, оскільки вони дуже виснажені. Я питав у тубільців, з якої країни прилітають лебеді, але вони знизували плечима і відповідали, що на вершині великої чорної скелі лежить негостинна країна, а над нею снігові гори, де багато звірів, де ніхто не може жити, а за горами на сотні миль тягнеться густий терновий ліс, неприступний не тільки для людей, а й для слонів. На моє запитання про білих людей, що живуть по той бік гір і лісу, вони засміялися. Але пізніше одна стара бабуся прийшла до мене і сказала, що в дитинстві вона чула від свого діда розповідь про те, як його предок у юності пройшов і гори, і пустелю, проник у ліс і бачив білих людей, які живуть у кам’яних краалях. Ці відомості були дуже непевними, та коли я почув розповідь старої, я переконався, що всі ці чутки мають частку правди, і що необхідно розкрити цю таємницю. Мені не спадало на думку, яким чарівним шляхом здійсниться моє палке бажання!

Ми під’їхали до лебедів, що мирно погойдувалися на воді; сер Генрі, почекавши хвилину, вистрілив і вбив двох. Інші піднялися, сильно розбризкуючи воду. Знову пролунав постріл. Один птах упав