Зібрання творів - Василь Стус
А спогади збігають. А роки
спливають, наче гуси в високості,
а той, на белебні, напризволяще
покинутий – за поглядом подався
услід, бо потерпає, що відстане
і згубиться в пустелі …
2.8.
* * *
Гей, яром-долиною
спливаймо за водою,
бо вже ані живою,
ні мертвою душа
до тебе не поверне,
біда в могилу ввергне.
Збирай зерно до зерна,
спізнавши одкоша.
Де лози гомоніли,
де сто струмків струміли,
нам надірвали жили,
аж серце стугонить.
Прощай, мій білий світе,
поневажай привіти.
Зірвалися з орбіти -
бо все довкола спить.
Самі качині крики,
стогнення без’язикі
і всі усохли ріки,
пустеля облягла
оазу твого духу.
Терпи, козаче, скруху,
настав оглухле вухо
до божого чола.
Нам велено пробути
усі лиха і скрути
і, не ждучи покути,
зайти за власний край.
Тож хай нам допоможе
земля і сонце гоже,
а ти смертельним дрожем
нас, Господи, карай.
* * *
Кому жити, а кому не жити -
тільки серце трудити своє.
Не шукай дороги, посполитий,
тішся тою, що Господь дає.
Бо живі не обирають щастя,
але горе обирає нас.
Славен, Боже, будь за всі напасті,
як пробуде славен віщий глас,
бо не дав нам тиші кам’яної,
кам’яного спокою не дав,
але, поділивши нас надвоє,
єдинитися зобов’язав.
Через смерть вертай до існування,
через муку до блаженства йди,
віща повінь самопочезання
змиє наші всі земні сліди.
* * *
Одна – червона скеля,
а друга скеля – чорна,
і корчиться між ними
горизонтальний крик.
По вижовклій пустелі
змія повзе проворна
і висуває хтивий
роздвоєний язик.
Глухі судоми болю
посовгнулись, як брили,
їх рунтають оргазми
ізвомплених бажань.
Пізнай свою недолю,
як тіні оступили.
Гниє любов. Міазми
її хлипкі, як хлань
напівпомітних жестів
і корчів непомітних,
і довжених агоній,
і витерплих терпінь.
Ані ганьби, ні честі
між чорних пащ неситих,
підпалені комоні
згубили власну тінь.
Одна – червона скеля,
а друга скеля – чорна.
Над ними сизь небесна
уся, як смерть, бліда.
Усесвіту пустеля
небавом нас огорне,
і, мертва, не воскресне
нам молода біда.
6.8.
* * *
Життя так тяжко пише мною,
так тяжко пише мною вік.
Ще мрів – подамся за водою.
І не подався. І не втік.
І ось – зустрілися з бідою
віч-на-віч. Лиш вона і я.
І як повіриш, що тобою
струмує вічна течія.
Пощо та вічність безголоса?
Дзюрчання виглухло давно.
Десь мати жде простоволоса
ачи дружина – все одно.
Недоля встигне нас пожерти
іще до зустрічі. Нехай
уже три чисниці до смерти,
і ось він, пожаданий край.
Де опадуть останнім віршем,
щоптою рідної землі
мої найкращі чи найгірші
і сподівання, і жалі.
6.8.
* * *
Не прагни, сину мій, а бережись,
тримаючись вервечки існування,
і научайся саморозсвітання,
і мерехтіти радістю навчись.
Дороги далі круто повелись
туди, де грає життєструмування,
оце уводноволене кохання,
правдива уселенська благовість.
Нас матері зродили на любов -
орати землю, жито засівати,
щоб Господом дароване віддати,
коли небесна синя хоругов
нам вигріла на вічному осонні
і щедрі очі, й радісні долоні.
6.8.
* * *
Я марно вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснутий захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах,
нескорена вовчиця зголодніла
об хижу рогозу шмагала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло рук, і губ, і ніг,
відьомська завірюха пелехата
жбурнула нас, мов вихор, на розплату
в оглухлий яр, і в ярий грім, і в гріх.
Тягнулись гони видовжених тіл,
курілись димом верховіття сосон,
коли кошлатий і простоволосий
загоготів багаттям суходіл.
Вовтузилася петрівчана ніч,
одвільглий ранок віддавав навозом.
Сузір’я бігли за чумацьким возом,
а ми пливли в брунатному човні.
7.8.
* * *
А ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,
ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,
все так би, неначе життю ані вадки.
(Знова нарікаєш? Даремне. Облиш).
Утішся – недолею. Тим себе тіш,
що більше не буде ні стежки, ні кладки,
що ти припочаток усіх припочатків.
(Знова нарікаєш? Не треба. Облиш).
Ці злигодні довгі, а буде ще гірш,
ці роздуми чорні, ці корчі і крадки,
оці парадокси, дива і загадки.
(Та цур, твоїм докорам. Досить. Облиш).
Ярій же, як свічка, згорьований вірш,
беруть най чорти, і почвари, і лядки,
від щастя, від трясця втікай без оглядки,
бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.
Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?
Хіба? Та ж за Бога – ніякої згадки.
Пограй самотою із горем у ладки
і з тим накеровуй крило до узвиш,
хоч ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,
хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,
ані тобі пам’яті, ні тобі зрадки -
гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.
* * *
Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все – і прогріх, і покута.
Іще спізнаєш: є недоля люта
і анічого більше вже нема.
Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде
