Зібрання творів - Василь Стус
і довга путь – ні скону, ні спочину,
коли, здається, краще в домовину,
аніж у чужинецькій чужині.
Ще буде все – і довгі ночі й дні.
Ще буде все – і слава, і ганьба.
Ще будуть стрічі, будуть і прощання,
ще буде вод джерельне дзюркотання
струміти зі старого жолоба.
Ще буде все – і слава, і ганьба.
Дарма – іти. І ждати – задарма,
голодним серцем часу виглядати.
Навчайся тратити. Не треба брати
того, що за замками сімома.
Ідеш – і йди. Спинився – то постій.
Копаєш – то копай. На присуд долі
не треба тільки скаржитись. Доволі.
Живий чи мертвий – долі порадій.
Навчайся жити. І вмирати – вмій!
Бо тільки так. І так. І тільки так
доходять свого духу. Мертвий спокій
лежить на всьому. Тож ступай, допоки
ти є даритель, а не є жебрак,
що кличе Бога в поміч. Все приймай,
що на роду писалося твоєму
спередвіків. Провадь музичну тему,
а як життя тобою грає – грай.
8.8.
* * *
Свічадо ночі вабить лячний погляд
і забиває дух, і тіло клякне
зухвалого діяння на межі.
Та невідомінь, чорна плівка посмерку
вертає відчуття себе самого,
і світ вимірюється тільки спином,
що забаряє смертну мить чинінь.
Та вже – свічадо ночі надить душу
і приневолює до себе. Всесвіт
існує за запоною страшною,
бо, необачний, ногу ти заніс.
І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,
мов у безодню. Сивіє волосся,
немов горить солома. Ти живий
передчуттям раптового. Дорога
так круто уривається. Провалля,
мов гумове – то довшає, то ніби
скорочується, зглянувшись на мить.
Оце падіння, довге і надсадне,
ця вертикаль кінця, оцей трубіж
ізвомпленого серця нас підносить
над власне тіло. Ця розлука душ -
одна загасла, друга спалахнула
(лиш не твоя, бо смертна павза вже
обтяла пуповину екзистенції),
оця утеча в самоповертання -
це ніби виснений в дитинстві сон,
що окошився на тобі, зв’язавши
всі знані припочатки й прикінці.
9.8.
* * *
І ось вона, утрата всіх жалів:
ні матері, ні батька, ні дружини,
долучений до власної руїни,
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи – і скній. Живи і скній.
І як дійдеш самопереростання,
а як збагнеш: ти власна жертва й раб,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.
9.8.
* * *
Щось треба зрозуміти – не збагну.
Що саме – але треба зрозуміти
і вирватися з пекла, що відколи
в твоїй душі зотлілій зайнялось.
Потрібно власну межу віднайти,
аби відгородитися від світу
на простір смерті, і самоутрати,
і власної покути. Ось ти – тут,
і тут, і тільки тут, і ти – і тільки,
і всі громи на тебе хай падуть,
і спопелять тебе нехай всі блискавки,
і в зашморги збіжаться всі шляхи.
Отак шукати треба. Це – знайти,
аби вернути необхідну певність,
що все скінчиться разом. Задаремні
бо всі уламки, всі шматки і частки,
що здалини до тебе засвітили,
аж хиже пекло в серці зайнялось.
10.8.
* * *
Усе – як треба. Все – отак, як треба.
І не покутуй бо чужі гріхи,
що стали ніби власні. Все, що в тебе,
з тобою і пробуде. І верхи
твоїх дерев попустять ще пагіння,
зчорнілі пальці барва одживить.
Іще діждешся щедрого насіння,
коли, померлий, знову схочеш жить,
аби пройти дорогами старими
і віднайти усі старі шляхи,
де молодість, загублена між ними,
тяжкі чиїсь покутує гріхи.
11.8.
* * *
Де ти – збагнув? Ти ж на самому споді,
і навіть нижче. Отже, опадай
і тільки там, і тільки там шукай
самого себе – в чистоті і вроді.
Дарма, що опинився в колоброді -
ти колобродами поневажай,
допоки не розчинишся в природі,
не скажеш: я і є твій рідний край,
не скажеш, що усе то те – моє,
не скажеш, що увесь ти є невласний.
Повік пробудь, о світе мій, прекрасний,
бо вже година світла настає,
і в щасті тім, в просвітлій тій годині
ти доживеш оте, що губиш нині.
11.8.
* * *
Трать, трать і трать, аби вернути жаль,
аби вернулось прагнення тягнути
візок життя – ці обов’язки й скрути,
що, як дразки, устрягли між проваль
твоїх грудей розверстих. Трать і трать,
спадай, спускайся нижче, нижче, нижче,
де стогне магма, де лютує хвища,
де язики геєнні лопотять.
Трать, трать і трать. До самопочезань
наближся, навіжений, щоб при сконі
дві молитовні довжити долоні
над цю хугу, і віхолу, і хлань,
щоб там, де обрій оплели дороги,
уздріти царств понадземні відроги.
12.8.
* * *
Живи у душах інших, як вампір,
бо вже давно немає в тебе тіла.
Таким бо таланом нагородила
тебе земля, де спокій твій і мир.
В цій порожнечі смерті – твій зупин,
це смерть твоя, голодна існуванням.
Живи ж у ній. Живи своїм конанням
і нескінченністю оцих
