Зібрання творів - Василь Стус
О, де той світ, безгубий і безокий,
у ньому дні й у ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
поставлені благою дланню Бога,
і що твоє життя – безмежний сон,
де тільки й того – мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже!
А той, на небеси, із нас сміється,
він, нас убивши, тільки й збереже.
17.9.
* * *
Моя кохана! Ластівко! Жоно!
Люблю тебе – палкіше, ніж донині
тебе кохав. Щоночі і щоднини
ввижається притьмарене вікно,
в якому ти бриниш, немов бджола -
прижурена, олітнена, пахуча.
Аж дибиться бажань нестерпна круча -
пади сторч головою, дубала
у діл у незглибимий. Скільки сну,
і скільки Бог відміряв нам години -
лечу у білі руки лебедини
і потерпаю – раптом промину.
І вже тоді не буде вороття
у той незбутній час, у богоданий.
Я падаю на діл, що, довгожданий,
враз утинає виспрагле життя!
21.9.
* * *
Ти ще живий, але на самім споді
пригашеного попелу. Дотлівши,
збагнув про небезпеку життьових
намарних промислів душі і тіла?
Ще не збагнув? І не збагнеш повік?
А задарма. А шкода бо. Під сподом
пригашеного попелу так ясно
і недоречно мислиться. Душа
пускається на всі чотири вітри,
як кінь, котрий урвав свою припону
і потішається. Ти ще, живий,
ясним шарієш спалахом? Видніше,
усе видніше стало надовкола,
бо світ тебе сліпить …
23.9.
* * *
Кажи, акторе, де твої лаштунки?
І роль твоя скінчилась. Де ж твій кін?
У кілька рук несуть тобі дарунки
високі біди – про живий загин.
Кажи, акторе, що то за вистава,
котра вганяє нас, неначе цвях,
у чорну твердь. Що починала слава,
те довершає всевельможний жах.
Кажи, акторе, що то за прокляття,
поезія, найбільша із оман,
котра бере нас у любовний бран,
аби потому ’ддати на розп’яття.
23.9.
* * *
Світанням явлена діброва
заговорила кольорово,
дороги, ніби леза шпаг,
залив вогнем – Господь чи маг?
А що то за похмурі тіні
тріпочуть на озерній сині?
І де твоя промежи них?
Чого розпізнавати – гріх?
Оця, найперша, ледь помітна -
така убога і маркітна,
а друга, власний супостат,
іде тропою власних втрат,
а третя набирає моці
і далину тримає в оці,
де ранком явлена діброва
заговорила кольорово.
24.9.
* * *
Мені наснився тихий сад,
роса, шпориш по стежці,
юшить вода – три дні підряд
по грядці, мов мережці.
До шиб припала чорна віть -
набрякла, одвологла.
Оце ж бо й є: життя прожить,
пильнуючи порога.
Сховались яблуні в собі,
порічки сиззю криті,
зелені віти – голубі,
дощами щедро вмиті.
Блукає вечір крадькома
надовкруги никає,
ні друга поблизу нема,
ні подруги немає.
Але ворожить тихий сад,
що він тобі за друга,
котрого кілька днів підряд
не попускає туга!
24.9.
* * *
Поснули люди – щедра тьма
просторить сон високий.
Нікого довкруги нема,
лише Господні кроки.
Він походжає по світах,
готує день майбутній
і назначає по зірках
молитви, ледве чутні.
О сніте! сніте! Передсвіт
заллє прозрілі шиби,
і сонце піднесе в зеніт
сон нашої колиби.
24.9.
* * *
Тріпочуться троянди, мов живі,
обтяжені дощем, шаріють з ранку.
Вертай до хати, вилюби коханку
і обцілуй від ніг до голови.
З її пахучих вранішніх долонь
спиватимеш молозиво кохання,
коли ряхтять троянди спередрання
і спить, як породілля, оболонь.
25.9.
* * *
Обсіли душу що напасті,
що нарікання, що жалі
пізнав життя своє у щасті?
Тепер пізнай його у злі.
Вельможно виростає простір,
і нескінченний ти єси,
одцвів у Видубичах жостір
і одлунали голоси.
Вже, мабуть, стежки не походиш,
за колом коло миготить.
Отак весь вік одколобродиш,
аби не вмерти і не жить.
25.9.
* * *
Упізнавай, самотносте, мене!
Навчи ждання, бездонного, як вічність.
Навчи терпіння, мертвого, мов сон
небіжчика. І напусти на мене
покору довгу. Світ крутоберегий
убгався в темну камеру тісну,
де тісно думати, а ще тісніше
сподіятися. О яке безмежне
оце, прорите горем, забуття!
25.9.
* * *
Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.
Збагни, що біди вічності не знають,
вони з тобою разом почезають.
Тож білий світ за це благовістуй
і порадій, що близиться спочин.
Твоїх веселих і сумних годин
прослалася дорога неозора.
І в межиплетиві нових доріг
все, що згубив ти, все, що приберіг,
благословить будучина прозора.
25.9.
* * *
Коли я роки перебуду
і не задубну по снігах,
і донесу свою маруду
комусь на докір чи на страх,
чи ти в мені впізнаєш мужа?
Чи батька розпізнаєш ти?
Чи видадуться забайдужі
моїх зотлілих доль хрести?
Чи, може, заголосять руки
і заламаються уста,
і вже не з’явиться з-за муки
твоя небесна чистота?
Ти, краю мій, мене впізнаєш?
Признаєш сина у мені?
