Зібрання творів - Василь Стус

прагнуть у радості й злі.

Церква святої Ірини

криком кричить з-під землі.

Мороком душу огорне,

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна!

Здрастуй, страсна моя путь!

28.8.

* * *

Моє життя, мій Києве, прощай!

Прости мені оцю тяжку розлуку

і до побачення! Подай же руку

і витиши мою смертельну муку,

і твердості в убоге серце дай.

Дай віри, Києве! Моє життя!

Білоколонний, ти наснився ніби,

як вітражів багатобарвні шиби,

і вже пішла дорога без пуття

кудись у прірву, в смертну чорноту,

де сонце ледь ворушиться на споді.

Та виростає у красі і вроді

крилатий птах і клякне на льоту.

9.9.

ПЕРЕД ФОТОКАРТКОЮ СИНА

Про що ти мрієш, сину мій, свої

щасливі очі долу попустивши?

Що незбагненний світ лежить довкола

і вабить таємницею? Про те,

що там, де стіл просвічує між збитих

невиструганих дошок, там чатує

на тебе таємниця існування

і нескінченних обріїв надій?

Про що ти мрієш, сину мій, голівку

підперши ручкою? Така задума,

така відрада на твоїх устах,

таке блаженство на пухнастих лицях

збігає до ямок. О безберега

розлуко, не души мене, не тни

скривавленого серця! Стільки років

і стільки днів між нами височіє,

мов мури, взяті в слизоту і в цвіль.

А я вже сходами повільно сходжу

у підземелля. Досить. Не волай,

зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,

не озираючись. І тільки плечі

аж трусяться, мов крила. Задарма.

І задарма. Бо не злетиш на крилах

ридання пружного …

9.9.

* * *

Ну, що ж, брахіцефале,

вже за плечима смерть,

усі кінці й начала

сповняють душу вщерть.

Доходження – і зрада

заради живоття.

Скінчилися бравади,

урвалося – життя.

Дороги в чергу стали.

Ступай. Твоя черга

в кінці свої й начала,

де проросла жага

померти й народитись,

поставши з ста смертей,

із себе стогін витне

підтомлений Антей,

бо він, шукавши краю,

його не зміг знайти.

Той, хто мене карає, -

і душу відпусти.

11.9.

* * *

Куди мене ти, слово, завело?

Дві довгі лави і чотири мури.

Здається, досить тісно для натури,

і здавна так було. Отак було.

Повільно тепле літо перейшло,

повільно тепла осінь промайнула.

Де ти, моє село? Ти вже забуло

про сина блудного? Куди втекло?

І знов один. І знов я сам-один,

а на віку, немов на довгій ниві,

бувають днини журні і щасливі,

ти ж тужиш і радієш серед днин.

Куди мене ти, слово, завело?

В тобі – мої початки нескінченні,

в тобі – мої сліди і всезнищенні

напитування про добро і зло.

7.9.72

* * *

І сто подоб нуртується. Душа

струмує, мов осіння чорна хвиля.

Лиш тужне жебоніння без зусилля

і плес ані вітрець не зворуша.

Сядь коло берега. Під сосни сядь

і виглядай себе, іще до ери.

Кошлатиться душа, немов пантера,

таж ось вона, твоя солодка падь,

якою тільки в світі ти й живеш,

якою тільки ти себе й чекаєш.

Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш

і в ста відбитках образ пізнаєш?

7.9.72

* * *

Я горілиць до неба ліг -

– Що синє! Що зелене!

По клумбі вітер перебіг

і кумельгом до мене.

Запахло квітами мені,

криницею живою,

і скалком сонця на стіні,

і щедрою весною.

Немов ласкаве кошеня,

до мене він тулився,

до мого щастя навмання,

зухвалий, долучився,

і я у нього перейшов,

він перейшов у мене,

і напинався неба шовк,

мов знамено священне.

12.9.72

* * *

Сховались голубі гаї

за бурими горбами.

Є сто шляхів – і всі мої.

Піду стома шляхами.

Нехай для тебе суть твоя

пробуде невідома.

Хай научає течія

і доброму, і злому.

Поневажай свої жалі,

допоки серце зріє,

допоки на твоїм чолі

твоя зоря шаріє.

12.9.72

* * *

На мене нісся паровоз,

а я втікав од нього.

Тікав, не чуючи погроз,

сподіючись на бога.

Дві довгі линви, як життя,

перед очима сяли,

і свист, і гуркіт, і виття,

і креозотні шпали.

Та поїзд дихає, мов кінь,

поза плечима в мене.

Прийми ж останню з благостинь,

життя благословенне!

14.9.

* * *

Яке жорстоке ти, пізнання

дороги трачених доріг!

Хай увірвалось існування,

хай дух притомлений знеміг,

хай видива подаленіли

на чорній, як смола, воді.

Та ми жили, немов любили,

і вік пробудем молоді.

15.9.

* * *

Моє ім’я, зникай. А тіло – чезни,

і ти, душе, віддайся німоті.

Дивись, як остюками йдуть довжезні

високі тіні по твоїм житті.

Дивись, як низько небо напливає,

як високо знялась твоя земля.

Дивись, як ясно час твій почезає

і як імчить безчасся звіддаля.

Дивись і жди високого зрідніння

душі і тіла, неба і землі,

як на пругкому піднесе крилі

тебе Вітчизна до висот прозріння.

15.9.

* * *

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,

і