Зібрання творів - Василь Стус

Куди податись нам, не залишивши

нічого з того, що колись життя

утримувало нам на рівні віри?

Ні знаку не лишилося по нас.

Лише тече ріка многорукава

і хвиля хлюпотить об давній берег

побронзовілий. Пам’яте, натужся

і залишайся після нас хоч ти.

Щось увійшло у душу спередвіку

і пригнітило серце, і журби

довкруг насіяло, неначе маку.

Журися. І тьмяній. І закипай.

По часточці. Бо дрібнена душа

ізгодом заживе, зімкнеться коло,

а те, що довго раною скиміло,

острупне, виболіє, відболить, відімре.

Тепер – нам не зібратися. Повік

пробудемо у множині. Окремо

від свого тіла, здавна очужілого,

на відстані смертельній …

7.7.

* * *

І вирветься із мене птах,

і зрине до небес,

щоб тіло відпустило страх,

і з тим щоб я воскрес.

І заспіває, мов пташа,

дзвінка моя душа.

І буде радісно землі,

що сирі та малі,

пробудемо в височині,

залишимось повік

на безоглядні ночі й дні,

бо так Господь прорік

і долю визначив таку,

щоб поринали ввись,

бо так зозулине ку-ку

застерегло колись.

7.7.

* * *

Благословенна днино, ти скінчилась.

Урвалася, мов припадковий сон.

Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.

Бери ж мене, журо, у свій полон.

На окраї життєвого дерзання,

на щовбі дум, колючім і стрімкім,

так тяжко дожидатися прощання

з твоїм ім’ям і в імені твоїм.

Далекий край, ще дальший за видіння,

тонка рука, що виблідла в літах.

І сиза мла. Пітьма. І безгоміння.

Бо душ не відволодає і страх.

Ти пропадеш! Ти зникнеш! Ти почезнеш!

Розтанеш. І розмиєшся. Немов

світанна зірка в галактичній бездні

чи досвітку рожева хоругов.

Ти лиш надія наших двох народжень.

Намарна спроба. Проблиском надій

постала з висі. Хто нам допоможе

його надпити, смертний наш напій?

А сніг іде. Кушпеляться дороги.

О, як напнулась волохата лють!

І потерпає місяць круторогий,

що моторошні зорі опадуть.

Та в’южиться дорога. В’ється, в’ється,

надсило уникаючи біди.

От-от вона, от-от вона урветься

і снігом примете мої сліди.

Благословенна днино, ти скінчилась.

Урвалася, мов припадковий сон.

Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.

Бери ж мене, бідо, у свій полон.

9.7.

* * *

Цілую в сні сумне твоє обличчя,

моя скорботна матере! Прости!

Моя біда тебе до себе кличе

на чорні і осмолені хрести.

Моя журавко сива! Зозулице,

як холодно в обмерлих цих світах!

Та хай живе у ньому і святиться

святий мій біль і пресвятий твій страх.

Дороги розбігаються нарізно,

але обидві – в смерть. Обидві – в смерть.

Потьмарене, скуйовджене, залізне

обрушується небо шкереберть.

Ти щось до мене мовиш – із сльозами,

я ж, безголосий, сквапно шепочу.

Лягла нищівна далеч проміж нами.

Прости ж мене, як я тебе прощу.

9.7.

* * *

Живи – і мучся. Але все то гра.

Калейдоскоп – і припадковий – багнень

проблисне в снінні, правлячи офіри

за цей сліпучий, ніби спалах, сон.

У порожнечі радості й осмути

шукай про людське око суходіл,

допоки безоглядна течія

одмін, що звуться часом, все те змиє

в нестерпній помаяченій воді.

Бажання наші – вигадки. (О весно,

ти щонайкраща з вигадок людських).

Тепер – антракти – без кінця і краю.

Пильнуй спокійне самострумування,

коли лілеї жовті пелюстки

малішають і чезнуть. Мертве плесо -

твоє свічадо, вигасла душе!

* * *

Блискучі рури власним сяйвом сліпнуть

і ззовні, і зсередини. Струмить

високий день. Як спирту штоф, стоїть

осклілий обрій. Інші в душах тихнуть

і віддаються щедро, як жінки,

твоїй душі, що в сяєві оскліла.

Лиш довжиться твоє високе тіло,

мов ажуровий міст, через віки,

і заслухається великий світ

своєї таємниці. Ледве чутна

струмить ріка надії каламутна,

змиваючи небес осклілий лід.

13.7.

* * *

Запахло сонцем, воском і зелом.

В мосянжне колихання передліта

летить бджола, любов’ю обігріта,

мов янгол із надламаним крилом.

На обрії, одразу ж за селом,

де оболоню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

глухим, журбою живленим огнем.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як дихання, і як кохання,

і як плавбу до вічності. Мала,

вона пойметься ярим злотом сонця

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до утлого кульбабиного лонця.

13.7.

* * *

Вона і я поділені навпіл

містами, кілометрами, віками.

Озвалось паровозними гудками

твоє минуле із кількох могил.

І отрусивши предковічний пил

самотньої душі, понад зірками

ти пролітаєш, вибитий із сил.

Земля – над нами. І земля – під нами.

Бо одмінився день тобі. Поранок

цідився крізь шпарини домовин.

Десь там береза, і паркан, і ґанок,

неназвана жона і мертвий син,

скоцюрблений од болю молодого

ще спередсвіта. І сльозу сльоза

повільно побивала. Слава Богу

за те, що жоден слова не сказав,

лише зчорніле небо пік очима,

надсило спогади за душу тряс,

допоки тьмяним видом не загас,

обмерзлими ворушачи плечима.

13.7.

* * *

Отож, мені наснилася вода

і дуже чорна, як смола пекельна,

як застилала серце срібна пелена

і гримотіла радісно біда.

Я довго вис, неначе ріс угору,

підносився, здіймався, опадав,

і юрмились округ страшні потвори -