Зібрання творів - Василь Стус

оговтатись на цій страшній руїні?

І чим ми тільки перед Богом винні?

Напропадиме — рвімося з нестям.

Гуртуймося. Даремне віщунів

шукати, мов чотири вітри в полі.

Бо навіть доля в сповиточку-льолі

нам не розкаже, де наш люд зблудив.

* * *

Задзюркотіла вічна мерзлота,

прийшла весна — западиста, химерна.

Та ні душа, ні воля не поверне,

не та бо воля і душа не та.

Це вся весна: відлигою, багном,

як ковзанка на витерті ґринджоли.

Ні, тут не розмерзається ніколи:

мороз колимський коле колуном.

Вже завтра знов затягнуться струмки,

твоя душа одлегла не відтерпне.

Сип повну кварту, чорний виночерпе,

допоки не розсохлись маслаки.

* * *

Навпроти графіка гори

і сніг і чорні сланці,

о хоч на мить заговори,

чиї лежать тут бранці.

Там, за розпадком, за горбом,

блаженний паділ дикий,

чиїм розораний ребром,

чиїм продертий криком?

Танцюй на пеклі, навісний,

свої заллявши сліпи,

сюди приходять навесні

українські липи —

дрібненьким листям лопотять,

тонкі ламають руки

і мовчки до небес кричать

і ловлять давні гуки.

О чорна графіка гори,

о мерзла кров пролита,

заговори, заговори,

повідж, кого тут скрито.

Яка священна таїна

про злочини бувалі!

Аж стягне темінь навісна

у виглухлім проваллі.

* * *

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій — і стій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе — навіки вік.

Для нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

* * *

Впаду — і знову підведусь,

на ліктях — ізіпнусь.

Ти там — моя русява Русь,

ти там — русява Русь!

Прожектором світанок

шастає до сонця світ.

Зіскніла, склиться вже душа,

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.

* * *

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І — навпростець — крізь роки.

Котились сопками потоки —

води й каміння уводно.

І в тому сяєві — немов

на сподіванному екрані

усі надії, всі заждані

розквітли, наче хоругов.

То ти. То справді Ти була.

Не та, котру я знав, а марив

котрою: мерехтіла з марев —

всім обрієм до мене йшла.

* * *

Ви наче нічні криниці

(хлюпоче вода божевільна)

загублені в паді (вгорі —

хлюпочуть сузір’я).

А тиша, а темінь яка!

Яка самота незглибима!

О земле моя нещадима —

така ж ти солодка й п’янка!

Лежать — і без рук і без ніг.

Лиш око, що тіло убгало

у себе — сльозою кричало,

осліплим стозойком калік!

* * *

І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.

З мордовських хуг — та в холод нещадимий!

Тримай тепло під ребрами сухими —

на чужаниці, йой! — на чужині.

Сягни рукою — і не досягнеш

ні краю всерозлук, ні муки краю.

Та серця я, мій Господи, не маю

на свій талан. Це ж ти мене береш,

немов шматок невироблений глини

і місиш, мнеш, і пальцями всіма

формуєш образ, щоб не задарма

іще один кавалок з України

сподобивсь тверді. Знав я і черінь,

і зиму знав — в колимську довгу пору

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.

* * *

Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,

та грім громохкий прогримів —

і навалилися напасті.

І світ заліззям облягло,

вселенська ніч ташує шатра,

циганський піт укрив чоло,

циганський дим годує ватра.

Довкола сопки і хрести,

людські кістки біліють щедро,

од божевілля й німоти

малесенький рятує бедрик.

І що ти скажеш, Колимо,

що мовиш ти, іване-чаю?

Квадратним строєм ідемо,

цвинтарне сяйво нас вінчає.

Як вигорбатів суходіл,

довкола — скрем’янілі зойки,

постигли обрії безокі,

ми в падолі живих могил.

* * *

Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сука — стрімголов

від попелища серця. Виє здалека,

щоб я себе на відстані почув.

Соборе сорому, ганьби моєї вежо,

моїх глухих, як твань, передчуттів.

Гулкий і розсторонений, опадний,

не серцем — тільки голосом ростеш

у невіді, в безпам’ятстві душевнім

стрясаєшся і в німоті гримиш.

Я знаю це. Я вичув це. І досі

оговтатись не можу. Туга так

моя далека — стрімголов одбігла

і, ніби сука, виє в ніч гулку.

* * *

Вбери-но білу сукню

на тіло на прогінне,

на виґронені перса

і лебідь живота.

Вбери ту гарну сукню

і усміхнись лукаво

і загучи хапливо,

як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

і дай мені забути

ці чорні перегони

пролопотілих літ.

Вбери пречисту сукню,

розпукни в сто люстерок,

аби я розгубився

між сміхом і плачем.

Осліплий і оглухлий,

знімілий і отерплий,

лечу на твій сліпучий