Зібрання творів - Василь Стус
подоланий і винищений ними,
бо ти віднині їхній раб єси.
Відбитих душ відбитої краси
тепер шукай очима навісними.
12.8.
* * *
Десь музика лунає. Мов з-під криги
червона цівка б’ється. І струмок
дзюрчить, не відаючи жебоніння,
котре відлунює надовкруги.
Світ облягає зоряна і зимна
велика ніч. Голчасті, криті снігом,
отерплі сосни, знявшись до небес,
здригають віттям, бо на них спадає
червоно-ярий зоряний пісок.
Десь музика лунає. Чорні ріллі,
масною борозною рине кров,
а гола жінка, взявши жменю жита,
спішить обсіяти весь довгий лан.
Десь музика лунає. Знову степ,
укритий снігом. І чиїсь порожні
ступні, прокладені іще допіру,
аж сині на осонні. Угорі
червонокриле вороння тріпоче,
не рушачи із місця. Десь бринить
мелодія, мов чорна кров із вен
допіру задубілого. В зеніті,
над безгомінням, сонце аж кричить.
Десь музика лунає. Молодик.
На ньому зверху – дідько. Візьме маківку,
розлущить, просипаючи на діл
лискуче чорне сім’я, але те,
хоч просипається, та не спадає
до втраченого долу. Десь бринить
мелодія. І знелюднілий простір
шорошиться, лиш вуха не знайде,
аби почути… Десь палає ватра,
ледь видна з високості. Довкруги
ані душі немає, слава Богу.
12.8.
* * *
Їм для конання мало і століть,
а для життя – одної миті досить.
Заледве народився – вже голосить,
гамуючи правічну ненасить.
Оце заповнювання порожнеч,
резервуари спертого терпіння
для них, немов господня благостиня -
для кожного предтечі із предтеч.
Одрубана од тіла голова
довіку вже не приросте до тіла,
котрим із передсвіта обболіла.
Але ж які дурні твої слова!
А довкруги – ні неба, ні землі,
ні шляху, ні провалля, ні спочину.
Рушай услід, мій бідолашний сину,
відринувши з непам’яті жалі.
Бо проклятий, зачатий у ганьбі,
бо сповнений вселенської тривоги,
ступай, де бачиш, і без остороги,
де урвища, і паді, і горби.
Оце твій шлях – без краю і кінця,
знакований змаяченим видінням.
Там душу грій од власного горіння.
Як лунко розриваються серця!
13.8.
* * *
Десь цвіте Софія, мов бузок,
десь над нею вічний травень має,
десь під нею мева походжає,
та сумний у меви кожен крок.
З пралісу виходить дивен звір,
до світ-сонця рикає натужно.
Стало меві жити осоружно,
бо розтав зелено-синій мир,
той, що ліг на душу сперед літ.
З кожним днем глухішає сопілка,
вижовкає калинова гілка,
бо немилий меві білий світ.
13.8.
* * *
Отака мені рахуба:
рік почався по-старому.
Коли тут не вріжу дуба,
то поверну ще додому.
Геть гніздо розпотрошили,
наскрізь душу обшукали,
повисотували жили,
серце жаром обіклали.
Не побачу вже ні доми,
ні дружини, ні синочка.
Вирушай у невідоме,
що злетіло, як з кілочка.
І урвалася дорога,
і оббився я на силі,
місця не знайду живого
на замученому тілі.
Отака мені рахуба,
так гріхи чужі покутуй.
Дай-но боже, вріжу дуба
і забуду геть про скруту.
Хоч обмерлий світ широкий
хай небіжчика пригорне.
Хай там щастя і мороки
перепустять через жорна.
І залишиться по тобі
тільки пагорб, геть опалий,
тільки згадка без жалоби,
тільки спогад гострожалий.
14.8.
* * *
Усе росте довкола мене світ,
і все маліє мій маленький простір,
і все тужавіє, чорніє, твердне,
аж скоро спалахне од чорноти
і мовчазної туги. Подаліло
твоє життя, з якого ти уплав
пустився в чорноводдя днів наступних,
де ані тобі вітру, ані хвилі,
де ані сонця, місяця, зорі.
Загорнутий у летаргічний сон,
пливи у нікуди, аж доки сили
тебе напризволяще не покинуть
у безберегих досвітних світах.
16.8.
* * *
Гориш? – Гори! Хай полум’я, мов птаство,
щебече по тобі і палахкоче,
стрекоче, заливається, лящить
і повнить душу гомоном останнім,
передкінцевим щебетанням бід.
Та не кричи, знеси долоні д’горі,
мовчанням замість крику охолонь.
Бо крик зрадливий твій. Мовчазну душу
він не просвітлить. Ні. Але спотворить,
і не впізнаєш ти себе, стражденного,
і станеш ти оскарженням своїм
і докором. Заціп уста німотні,
рамена жальні д’горі вознеси
і так – у два потоки – над узвишшя
пролийся водограєм. Тільки це
правдиво позначить твій час останній
без докору і гніву.
18.8.
* * *
Так і живи: шукай утрачене,
наздоганяй давноминуле,
оте нечуте і небачене,
оте, що вічним сном поснуло.
Дорога долі неперейдена,
вилискуючи синім жалем,
ховалася за ожередами,
де за Господньою скрижаллю
життя від тебе відвернулося -
і задаремні нарікання.
Те все привиділось, причулося,
неначе зустріч і прощання.
28.8.
* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Ані дружини, ні друга!
Вже не чекаю, не жду.
Батька лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми!
Господи! Світ не святиться -
побожеволіли ми!
Прагнем кохання, мов люті,
прагнем добра, ніби зла.
Грішний, віддайся покуті:
доля тебе закляла.
Хто вони, ліві і праві?
Хто вони, жертви й кати?
Тільки усім їм лукавий
стеше дубові хрести.
Тільки
