Зібрання творів - Василь Стус
і вигостріле серце, дуже жальне,
тремтіло в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна,
і ти, нестерпно довгий мій кінець.
Де ж вись моя? І де найнижчий низ мій?
Елізію потьмилися поля,
і я втікаю в світ забутих візій,
планету назираючи здаля.
Отак лечу. Внизу вода струмує
і закипає небо угорі,
де раптом заяріло три зорі.
Котра ж із них на мій кінець пантрує?
Полегкосте моя! Крилатий жах
геть розмиває гордовитий вид мій.
Крайнебо вже посіли ветхі відьми
із брезклості смарагдом на очах.
14.7.
* * *
Корися, сину мій. Корися, сину.
Життя бо нас ошукує. Дарма
стидатися, коли уклінний, ницьма
покутуєш свої гріхи правічні,
тобою взяті в спадок. Тож – корись.
Нам, може, не зустрітися. Бо сон
минулих літ лиш перебіг і станув,
немов туман (молозиво, притуга,
рожеві нашепти, серпанок мрій
і те непогамоване безчасся,
котрим лише впиваються усмерть).
Який далекий ти! Крізь сто ночей,
народжених, неначе покоління -
одна від одної, крізь сто зажур
у безбереге забуття дивлюся
туди, де знана усмішка твоя,
уже розмита по краєчках уст,
зависла – не дає мені заснути,
ані вернутися. Вона і я -
то двох руїн болючі гострі скалки,
дві, белькотіння сповнені, біди,
обчовгані, мов валуни терпіння,
зриваються із ночі скрижанілої
і котяться у непомітний день.
Корися, сину мій. Усе – облуда
у тому, що назвалося життям
і, дочекавшись нашої довіри,
зблудилося – само, зблудивши нас.
19.7.
СЛОВО
Оте хистке, ледь з’явлене, котре
назвало нас і темінь означило,
сягнувши споду, глибше суть бере,
аби вона повік його корила,
щоб набухали жалем бинди вен
і червоніли згагою завзяття,
аби збагнув, чий вік немов прокляття,
що він отим прокляттям і блажен.
19.7.
* * *
Похмурий досвіток чи пітьма дня?
По той бік муру гуркотять машини,
вдивляюсь із живої домовини
туди, де розкошує маячня
моїх далеких недобутих марень
в калейдоскопі радоще-жалів,
над вежею стожальної покари
стрілою давніх і незбутніх днів,
що споєна отруйним соком світла
і мерехтить, мов алкоголь терпінь.
Підноситься душа моя розквітла,
запрагла йти у всезнищенну синь.
Яка це ера? І яка пора?
Один, чекавши судної години,
вслухаюсь із живої домовини,
як галасує вічна дітвора.
22.7.
* * *
Від самоти і довгого чекання
я вже, здається, скоро посвічусь.
Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь
благословенного всепереймання -
життя і смерти, щастя і біди,
розлуки й зустрічі, пітьми і світла.
Тож вишепочи – спрагло, як молитву, -
довіку-віку втрачені сліди.
Щоб видалося давнє тихим сном
і мерехтінням вічного жадання.
Тороси безберегого чекання
громадяться, мов айсберг, за вікном.
* * *
Берези – навтьоки. Трава напнулась.
Згинаються тополі в три дуги
і спересердя хмари хтось прогупує
і гнівно ляскають білясті батоги.
З зазубринами грім, немов рубель,
пригнічує поважні хмари-гарби
і часто падають їздового удари:
ушпарить – синій пучиться рубець.
Воли притомлені, схиливши круто голови,
щипають на ходу шалену зелень.
Та в’юниться, немов батіг, їздовий:
– Рушай, гроза, під райдужну веселку.
23.7.
* * *
Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті.
Вглядаються у човен зорі вмиті,
кажан прямує свій нервовий лет.
Там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає.
Там молодість дібровою блукає,
в болотяного виквіту букет
збираючись. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
ще крила не просторились, підбиті
шротиною покори. І не мед
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах, у соннім житі.
23.7.
* * *
Отут, край зеленого моря, де стелиться дим пелехатий,
де гони горять тамбережні і колеться дня малахіт,
чекаю своєї утечі, відваги, немов самострати,
округлим бовваном замрівся упень заворожений світ.
Це втома. Це спокій. Це вічність, котрих помінити не можна
на добре прокурені ночі, на кострища чорних мотузь.
Вельможне моє безголів’я! Моя безнадіє вельможна!
Тепер я ваш бранець одвічний. Я ваш. І навіки. Клянусь.
Звабливо жита іще грають спижево-зеленим охвиллям.
Тужавій, бо час. Бо планета вкривається золотом піль.
Троюдо, розрадо непевна, моє вікодавнє тройзілля,
тебе недопити. Прощай же й ти, осиротілий мій біль.
23.7.
* * *
Усі шляхи – від себе. Повертай
тепер назад, пізнавши окрай серця,
де на студенім вітрі задубіла
скричала і розкудлана душа.
Тепер вертай назад. Оборонися
від чорного прокляття борозни,
що розорала серце і надвоє
промежувала твій округлий сон.
Тепер вертай назад. Нема ні ночі,
ні дня тобі немає. Посеред
гніздися, наче біль, котрий рятує
від туги, воздай, маючи.
Шляхи -
усі від тебе. Там лежи кістками
і жди подорожнього. Сиза тирса
прошелестить над ним, немов сайгак,
і вітер пробіжить. І синя чайка
кричатиме, запрагши відволодати
і степ, і сонце, й вітер, і тебе,
полеглого кістками. Хай дзвіночки
тобі подзвінне справлять по весні.
25.7.
* * *
Сосна із ноча випливла, як щогла,
грудей торкнулась, як вода весла
і уст – слова.
