Зібрання творів - Василь Стус
мов мертву хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, як щогла.
І посвітилась болем далина.
І все вона. Округ – одна вона,
лиш феєрично світиться дорога.
Сосна росте із ночі. Долілиць -
подоба янгольського парашута,
неначе мрія, прогріх і покута
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
геть забиває дух тобі останній.
Тримайся бо потойбік. Ти – за гранню,
де видиво гойдається святе.
Там – Україна. За межею. Там,
лівіше серця. З горя молодого.
І геть тернами поросла дорога.
А Бог шепоче спрагло: аз воздам!
26.7.
* * *
Коли ти за шелом’янем, коли ти
зайшла за край розлук, за край жалів,
нахвиливши на душу біле літепло
оцих студентських молодечих днів,
котрі в юнацтві пахнуть молоком -
парним, туманним, доєним допіру,
коли ти заховалась за горбом
непам’яти, пускаючись на віру
отих очей, отих монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця – зорана рілля,
від краю – чорна. Висивіла – далі.
Коли ти там, за віхолою пам’яті,
на віддалі голодної жаги
мені вернула дні нерозпочаті,
де стільки сонця, цвіту і юги,
коли ти тут. Бо стільки я прождав,
щоб ти з душі, мов річка, заструміла
і переспраглу душу окропила
цілющим духом геть пожухлих трав
і врун потоптаних, де вперше знагла
збагнув я те, чого не зрозуміть
мені й подосі, те, що ще струмить
отим предовгим, як журба, волоссям.
Коли ти ось – на всі на правіки
зі мною разом. Щоб довіку віку
стражденному ти покорився лику,
там дні твої, і мрії, і гадки.
І де ти ждеш – кого? Кленеш – кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличе
його волання спитого мого,
забутого за віхолою пам’яті,
за кучугурами снігів і літ,
із зашпорами серця. Як розп’яття,
стриміє мій усезнищенний світ.
26.7.
* * *
Так явно світ тобі належать став,
що вражений дарованим багатством
оцього дня, відчув, як святотатство:
блукати лісом, лонами отав
топтати ряст, аби спізнати в горі
наближення своїх гріховних прав.
Рушай вперед! І, добротою хорий,
розтань росою димною між трав.
* * *
Душа ласкава, наче озеро.
І трохи синім віддає.
Тут, поміж Туровим і Мозирем,
тепер призволення моє.
Горить налитий сонцем оболок,
і день до берега припав,
а біля мене білим соболем
тремтить коханої рукав.
Мені була ти голубинею,
що розкрилила два крила,
і мужем, хлопчиком, дитиною
мене до неба піднесла.
26.7.
* * *
Там, де надріччя, біле од пісків,
змаячене дніпровою сагою,
де тільки верболіз, і ніч, і ти,
а більше ні душі. Тримавши вудку,
снував я довгу думу. Передсвіт
ледь мерехтів над пагорбом. Кричало
якесь маленьке немічне пташа
і земснаряд прохоплювався раптом
високим зойком двох своїх сирен,
там я збагнув себе, і світ, і час,
і моторошно стало. По раптовій
одміні мого погляду здалось,
що це не я живу, а хтось, до мене
іще народжений, був уступився
і дух забив, і душу геть обліг,
що, призвичаєний до нього змалку,
я й не пізнав себе, бо ж і не був
самим собою. Мов брати сіамські,
ми живемо із ним – оба мерці.
30.7.
* * *
Налетіли голуби червоні,
позлітались білі голуби
і, обсівши плечі і долоні,
губи виціловують тобі.
Ліпота благого супокою
і відрада світлої душі
поспускали прясла над тобою -
не торкайся їх, не воруши.
Хай лопочуть голубині крила,
хай пороша сонця мерехтить,
бо земля, котра нас породила,
вікувати в святості велить.
Скоро-скоро голуби, як друзі,
донесуть до тебе дух небес,
бризки сонця на вечірнім прузі,
щоб, померши, знову ти воскрес.
Геть обдавши тінню голубою,
хвилею нагірнього тепла,
і пливе земля попід тобою,
без вітрил, керма і без весла.
31.7.
* * *
Затихло, смеркло. А по хаті
птахи літають пелехаті,
птахи літають пелехаті,
осклілу крешуть самоту,
і я вивищуюсь, росту,
але не піддаюся втраті
птахи літають пелехаті,
осклілу крешуть самоту.
Електролампа спить. Пітьма
розсипалася по підлозі
в усій непевності й погрозі,
і вже нема надії в Бозі
і ні душі довкруг нема.
Лиш ти. Як перст. Один в кімнаті
і п’ятий не знайдеш куток
за маячнею, бо по хаті
птахи літають пелехаті,
мов душі, тугою протяті,
коли життя нерозпочаті
перепиняють лячний крок.
1.8.
* * *
Напростувався мій останній шлях,
збігає, як вода за течією,
тож полишайся з думою своєю
напризволяще. Там він, смертний жах.
Із долею ти досі на ножах?
Ще бідкаєшся власною межею?
І задарма. Бо ти єси – за нею,
де їжаком накублився твій страх.
І там, де був, здається, білий світ,
зависнув дим, сховавши порожнечі.
Що близилось, запрагло знов утечі
і самопочезання. Бо предтечі
не перенесли уселенський гніт.
1.8.
* * *
Неначе гуси, відлітають роки
і спогади. Ні шурхоту, ні крику,
і тільки голубий повнявий жаль
волочиться услід. І лячне сонце
ховається за чорними борами.
Осклілий день, кінця, ані початку
не знаючи, спинився в вижиданні,
аби збагнути – це ява
