Зібрання творів - Василь Стус
і в небо, до блакиті,
білобородий, линь.
Земля стоїть на цвіті,
немов небесна тінь.
Хай янгольська мармиза
замурзана украй -
цілуй Господні ризи
і д’горі надлітай.
Господь тебе полюбить,
причислить до святих,
але в раю загубить
тебе щасливий сміх.
3.7.
* * *
Те море, що ворушиться на споді
усохлих пам’ятей, стихія снів
і вирва начувань непроминальних
о тій порі, як самота самотньо
ще жде-пожде. Глевке холодне море
опроти зір сколошкало мене.
Носились берегом сягнисті тіні
забутих друзів і товаришів,
кохані йшли – погребною чергою.
Погребне сонце тліло угорі.
Такий неупокій! Така досадна
невиспокоєність! Мулькавий берег,
як скалок неоговтаних бажань,
надщерблений, мов збитий край тарелі.
Занісши ногу за страшну межу
обох стихій, я опинився в водах,
що геть мене собою пострумили.
І я це знав: що вже не вбережусь
утриматися. І червоні цятки
пурхавих птиць, немовби снігурів,
дзьобаючи, дощили чорноводдя.
А сонце, розмурашене роями
рудавих ос, чаділо в небесах,
додимлюючи мій передкінець
життя і сподівання. Віще море
ще хлюпосталося на споді дум.
І білоногі бігали дівчата,
тонкоголосий водячи танок.
5.7.
* * *
Так м’яко місяць висів у пітьмі,
просинений дочорна. Так обачно
летів грайворон, не торкавши крон,
допіру змовклих. Так пересторожно
зверескнуло звірятко в пущі лісу,
коли ти на горбі стримів, як пень.
Поза плечима шамотіло озеро.
Сюрчали сторожі, громохкі постріли
колошкали омирений мій сон
і одміняли перемовклий спокій.
Проте – я заховався. Очі – ввись
устромлені, підносили погруддя
повище віт, де на одній площині
тримався всесвіт, Пан-Господь і я.
І там себе досновував, як нитку
сотає з себе шовкопряд. Безокрай
був тільки задля мене. І почезлий
у ньому, задля нього висів я.
Сузір’я перебляклих стиглих зір
збиралося, мов дощ, над головою.
І від потоми взгірного ширяння
враз засвітилась зісподу земля.
6.7.
* * *
І я сягнув нарешті порожнечі
і зупинився, вигорілий весь.
Довкола – пустка. Погаром бажань
(намарні спроби вирватися з смерті)
пропахла невідь-далина. Зигзичить
скажений пугач. Рівно сім разів.
Як моторошно, перейшовши шляхом,
пригадувати збавлені путі,
уже недовідомого торкнувшись,
де тільки лет. Лише спадання й лет.
І тяжко навантажений собою,
гнітишся ти – собою, ким крило
правує всевельможно. Ось де окрай.
І ось де чар п’янкого небуття.
Ти ще на лезі самопрочування,
на пласі спогадів-передчуттів
блаженного кінця, котрий значили
іще до тебе. Коло. Спокій. Край.
Самоприпинення. Стара чернетка,
прочитана і вздовж і поперек,
мов пале листя в струмуванні річки
переживає смертний свій маршрут.
Оце буття за краєм. Ця хистка
межа – себе і не-себе. Мов пляма
запаморочень, певно спередвічних,
повзе скісною тінню. І гулкою
подоланістю заступився стук
грудної неоговтаності. Досить:
гулкої порожнечі я сягнув
і зупинився. Вигорілий простір
отінив свічку – болю епіцентр.
6.7.
* * *
Ти ще зовеш мене – а я вже рушив
од тебе – геть. Ти ще зовеш і віриш
у тьмяний поклик свій. Та пойнялися
останніми вогнями береги
і покрутилися прижухлі лози
і вже лисніють стерні, мов ножі.
Вітрила виспокоєних небес
напнулися супроти – гиля, гиля
увись, увись – і вже мені курличуть
далеку путь. Та ж хутко! Не барись!
Ти ще мене сподієшся, та я
поймаюсь летом, наче безголів’ям,
ще чувши поклик твій. Коханий ретязь
урвався і просипав краплі крові,
як перламутри досвітків смеркальних
чи розсипи світанних вечорів.
Та ти – чекай мене. Бо ще за краєм
цієї вічності є друга вічність.
І там мене чекай. Отам. Одразу
за краєм смерти. Клич. І виглядай.
6.7.
* * *
Мене гойдає хвиля почуттів
у неокраїм тьмяно-круглім перлі
блакиті, сонця, суму і тепла.
Над головою – небо. Унизу -
хлипка вода. І тисячі відтінків
пругкої барви, синяви одради
і фіолету пізньої жаги.
Так – горілиць – лежу, і кожна хвиля
погойдує мене і доручає
бажанню. Легко, м’яко, пругко як,
і солодко, і тепло, і волого,
і безберего-кругло. Сам Господь
мене довірив цій вільготній хвилі,
пустивши за водою. Спалах сну
іще росте, розклублюється, зріє
і пукне, як троянда. Круглий сон
ледь-ледь припахує. І тонко-тонко,
мов голочками спраги. Краще вмри,
аби нараз не видовжити хвилі,
аби нараз не перечути миті,
під опадання ярих пелюсток,
таке миттєве і таке уроче.
Благослови ж померти – до кінця.
6.7.
* * *
О не зови мене, не клич мене,
це не по-чесному. Благаю!
Тебе ж у радості вітаю я,
тебе і в горі я вітаю!
Молю – не розсипай зигзицею
те перламутрове скигління.
Постань на всі віки жар-птицею,
як пізніх років воскресіння.
Не наворожуй сподівань нічних,
не нагадай про краплі щастя;
перезабутий плач, мосянжний сміх
почути-бачити не вдасться.
Немов відбиток на воді тремкій,
що не почезне в хвилеводді,
пробудь мені в солоній і гіркій
у богонарожденній вроді.
6.7.
* * *
Неначе жмуток птаства – вибухає
з розкублених багать – отак і нам
геть розтривожені знялися душі.
Знакують мойри наш останній лет.
Високі вогні спопеляють крила
і застеляють погляд. І несуть
на пагорбі розпеченого вітру
до урвища, де
