Зібрання творів - Василь Стус
не помирає вдруге. Ошуканств
уже не бракне нам. Дарма дурити
одуреного. Але вбити – зась
того, хто вбитий віддаллю страшною
од всесвіту, хто скін свій пережив
ще замолоду, змалку, від народжень,
наважившись до всіх самоутрат
у цьому самовтраченому світі.
Дарма – радіти. Ремствувати – марно.
Це все було задумане – до нас.
Оцей мізерний клаптик існування,
де жити – тільки корчитись – і вже.
Тепер неси мене, моя бідо,
куди б не заманулося. Байдуже.
Там, де перегорів безмежний обшир,
дарма боятись холоду й вогню.
Бо тут немає шляху до душі
і не добрати марноти до серця,
Бо все – лише подоби. Тільки близни.
А ти прозрів. І спопелів. І вкляк.
Ачи живеш чи ні – не розпізнати.
Із коловерті згусклої зажури
не вирвати ні радості, ні горя.
Усе – притлумлене – твоїм кінцем,
що оточив, неначе еліпсоїд,
ізвомплену, глуху, непогамовану
твою стьмарілу душу. Ніби крик
з заламаними безміру устами
несе тебе до узбережжя смерти,
щоб наразити на жалкі краї.
30.6.
* * *
Немов жар-птиця предковічних вір,
жива вода з цілющої криниці.
Ти десь єси – всьому наперекір,
і хто в тобі пробуде – хай святиться.
Суцвіттями неолітичних зір
твоя таємна розкіш пломениться
і поночі, зимової хуги,
об груди б’ється, мов об береги,
твоя непогамованість священна.
Вернися, сину! Простягни рамена,
куди тобі підказує любов,
послухайся душі – і далі! Знов
зануртувала кров моя шалена.
Кого нема, тоді він всюди є
і всюди таємниче пробуває
зневіреному вірити дає,
потомленому сили достарчає,
убогого чеканням веселить,
зажуреному радощі дарує.
Нехай святиться світ, допоки спить
він многолітує й многолітує.
Здіймайся вгору! Всніжена блакить,
убивши, нас безсмертям почастує
як молодечих літ несамовить
посивілий і струджений відчує.
О віро віри! О красо краси!
О перле вікового сподівання!
Перенеси мене, перенеси
з епохи лютості в добу кохання,
де плинуть між медових берегів
молочні ріки, де горить калина
і де зигзичить досі голубина,
мов Ярославна з сіверських валів.
30.6.
* * *
Був віщий сон: немов на катафалку,
іще живий, я, везений на кару,
конаючи, востаннє подивляв
стьмянілі юрми, що кудись спішили,
і висів понад світом синій чад.
Обабіч мене – ті мої друзяки,
що бог їм радий, ніби диригують
процесією, подають поради,
як краще грати передсмертну мить.
І шамотіло море голосів,
колючі нашепти і радість люті,
ще й барабанний дріб чиєїсь усмішки
по плечах, мов по бубнах, вибивав.
Був вечір. І потік ілюмінацій,
напівреальний і напіввидимий,
космічним холодом окрив дорогу.
Як, прохолодо скону, ти свіжиш!
Та повнилося серце тихим миром,
передчуттям такого опочинку,
з якого нас живцем уже не вирвеш.
То в ньому пробувають на віки.
Якась модернізована Голгофа.
Велика зала, ще напівпорожня,
лише на покуті мотивом бога
бринів білявий тлустий чоловік.
І неслухняне і тяжке обличчя
він нашорошував, неначе вуха,
і силоміць видушував блаженство,
щоб затулити діри порожнеч.
Бовтки очей, округлість бляклих лиць,
обросла безпорадність підборіддя,
невправність випещеної руки
і постаті зрадливе хвилювання -
усе значило кострубатий Ляк.
І ось та мить, коли знялись вітри -
немов ридання, видовжені в простір, -
ось закушпелить, вирветься нараз
твоя зненапрямкована ракета
і відпливе навіки похід цей,
і вимовкне твоя свята дорога,
котрою вже не ти, а хтось обачний -
ізбоку тебе – враз порветься в лет.
О безголів’я, здрастуй! Пізнаєш?
Обличчям до обличчя притулися
і затули мене од цього світу,
відмалку неприхищеного… Доле,
провадь мене і пізнавай дорогу,
бо висить понад світом синій чад.
1.7.
* * *
І прочуваю таїнство життя,
свідомий того, що його я втрачу.
Здається, більше я мовчанням значу,
ніж бесідою. Марно вороття
собі діждати. Вже по той бік гір
заходить яре сонце. Іншим – сходить.
Тим, кими теж лиха недоля водить
по тих самих стежках. На той же взір.
Але нічого не передаси
з набутого. Бо що передається,
те тільки ошуканством і зоветься,
без мудрої, немов життя, краси
першоджерел. Потоку. І води
цілющої, мов небуття, криниці.
Пильную щедрі кола ауспіцій
в смеркальнім небі. Там мої сліди,
неходжені, лишилися навічно,
бережені для тих, для кого лет
ледь-ледь своїм крилом значив поет
у всевельможній пітьмі галактичній.
Та в світ уже немає вороття,
і більше я, здається, не настачу
за істину, що лиш на сконі значу
і прочуваю таїнство життя.
1.7.
CКИТ МАНЯВСЬКИЙ
Вбери волосяницю
і дайся на скити,
там чарівну жар-птицю
іще впіймаєш ти.
Сувору епітим’ю
на себе наклади,
бо геть набрались диму
всі весі й городи.
Бо стільки того чаду
щодень кіптюжить твій.
Будь сам. І – Бога ради -
не супся, а світлій.
Бо подоланний світ цей.
Ти ж, богоборче тьми,
пробудь, як світлолиций,
зімшілий чар ломи.
І добувайся днища,
де, праведний повік,
веселе гробовище
майструє чоловік,
що, поцуравшись весі
й веселих городів,
згубив у піднебессі
той край, котрий любив.
Заколисавши душу,
неначе немовля,
сховав її, де пуща
й незаймана земля.
Там виросте по ньому
висока бугила,
але не ’ддай нікому
ні крихти зі стола
своїх недовідомих
попередсмертних учт.
Бо за тобою – помах
