Зібрання творів - Василь Стус
лежала плинна, чорна і отерпла.
Коли ж відкрились жили – стало тепло,
немов коло господнього вікна
із просвітком (хоч байдуже – куди:
у визволення ачи почезання).
Тоненька плівка чорної води
не витримала довгого чекання.
І вже не обібратися біди.
27.6.
* * *
Нехай сьогодні буде дощ,
хай струменить вода,
бо так запрагло – хоч не хоч -
це серце-вереда.
Нехай не буде нині дня,
хай примеркає світ.
І, поцуравшися ждання,
ступай у власний слід.
Оце, здається, справжній край,
це краю краю край.
Ще хтось шепоче: повертай,
а другий хтось: чекай.
Душе, відшукуй власний слід,
де знані всі стежки,
імла заткала весь овид,
гримкочуть лотоки,
і тільки келія моя
космічним кораблем
летить. Минає день за днем
усе, чим знидів я.
27.6.
* * *
І світ існує мій по той бік мене.
Увесь, немов покинуте багаття,
спокійно дотліває, чи вогнем
пойметься зопалу у кілька нападів -
мене до себе марно привертає,
бо вже туди заказано путі.
Живи на віддалі од себе. Слухай
забутих голосів різноголосся,
щодня-щоночі позирай назад -
туди, де, відгороджене навіки,
минуле скулилось, немов за шклом.
Воно горить, немов свіча, – по той бік
твоєї пам’яті: кохана жінка
відносить сяйво далі, далі, далі,
як голка, прошиваючи пітьму.
А ти дивись і жди. Вона от-от,
от-от вона розмиється у темряві
і ти пірнеш у темінь. І кінець
благословить тебе своїм пришестям,
що квапилось до тебе. І – занадто.
Ти ждав його? Ти ждав його?
Мовчи.
І не допитуйся. Мовчи. Не треба
троюдити відгомонілу душу.
Вона хай спить. Хай спить вона. Хай спить.
27.[6].
* * *
Я там стояв на кручі
між стовбурів дзвінких.
Рожеві тьмили тучі
мій осіянний лик.
Між небом і землею
червоно-чорний птах
самотністю своєю
знакує віщий шлях.
Мідяногорлим гласом
сосновий мрів орган.
Красо моя, окрасо,
бери мене у бран.
Чи порабуй і д’горі
навіки вознеси,
чи загуби в покорі,
чи в радості спаси.
І став я доростати
сподіваних небес.
Розлущувались ґрати,
як крига, берег крес.
І так звабливо звисли,
мов кетяг виногрон,
ієратичні числа
бажань і заборон:
постали між сузір’їв
і знакували путь,
котрою тільки щирі
на смертний одр ідуть.
Минулися бравади.
В душі – біди трубіж.
Провалля автостради
горить, мов гострий ніж.
28.6.
* * *
Стань збоку, подивляючи вертеп.
І, непричетний вже до інтерлюдій,
віддайся довгій, мов життя, маруді.
Але – дарма ти стерп. Дарма – ти стерп.
Піднявся кону моторошній креп.
Забігали, заговорили блазні -
одні щасливі, другі – вкрай нещасні.
Стань збоку, подивляючи вертеп.
Лише добудь вистави до кінця.
Не мед, здається, навіть глядачеві?
Усе – дарма. Довліє злоба дневі
і дотлівають рампові сонця.
Ти в межипросторі. І – посеред.
Життя і смерть – оце і вся вистава.
А німота заходить, ніби слава.
Проте й вертепна слава – теж не мед.
29.6.
* * *
Коли тобі обридне власне тіло
і остобісілий буремний дух -
перечекай себе. Немає сили,
котра б довіку ввергла нас між скрух.
То, звомплений, візьми себе у руки
і порадій, що всьому є кінець.
На голову пропащу ринуть круки,
а хтось там теше чорний гробовець.
Скажи, а як ти всесвіт упізнаєш
без цього галактичного ждання ?
Ти вічністю, мов кров’ю, підпливаєш,
простуючи в безвихідь навмання.
29.6.
* * *
Весь у минулому, пливу бозна-де.
Із бозна-звідки у бозна-куди.
Попереду – нема для мене влади.
Чужі для мене весі й городи
моїх покійних радощів. Мов тіні
Елізію, дитячі зблякли дні.
Лиш тягнуться до мене руки сині
і сині губи мертво-голосні.
Ми ще з тобою стрінемось, небого.
Дай, Господи, побачити хоч раз,
як відлютує цей вельможний сказ
і нам проллються в два струмки дороги,
де двоє рук шукає двоє рук,
де хилитаються високі тіні.
Розмилися пітьмою губи сині.
На цілий всесвіт чути серця стук.
29.6.
* * *
Будинок, що навпроти, обтікають
високі тіні дня, котрі годину
знакують в’язневі. Відбіг, як пес, -
за мур і просто в рів – коханий Київ,
а замість себе пугача лишив.
І цілоденна стрілянина. Руку
все не наб’є стрілець. Дрібнокалібер,
немов дитяча забавка, гвинтівка
колошкає потьмарені думки.
Над головою, справа, зліва, збоку,
ізісподу – старанно порозсовані,
поховані по кам’яних мішках
мої кохані друзі. Ні почути,
ні мовити до них. Доба утрат
на лезах губить голосні плачі.
Те джерело, з якого пив я воду
цілющого життя, нараз усохло,
стверділо, скрем’яніло – не вгризеш.
Ще далі – мури з молодих жалів -
зустрілися, дорогу заступивши
’дне одному. По той бік – їхня туга,
по цей бік – затяжна, у роздріб, смерть.
Будинок, що навпроти, кам’яніє
і крем’яніє. Ще спередодня
наїжиться в кереї волохатій
і закриває сонце й небеса.
Та дух мій, що знімається стрілою
у галактичну вись, свідомий жарту
вселенського: малесенька планета,
загублена в міжпланетарній пустці -
в’язниця, що полегшує життя
ув’язненим довершеністю горя
і філігранністю страждань, даремне
подвійні мури зводить. Раз
