Зібрання творів - Василь Стус

Калатала Десна – і на воду вода набігала.

Калатала душа, і в Десні калатала вода.

Як ти знала мене! Як ти знала мене! Як ти знала!

І казала: коханий, ану ж бо у прірву гайда!

Дві руки сороміцькі тягнулися ласо, як змії,

і заспрагла душа, улягаючи, ждала дощу,

і сльозою зарошені, тіпались радісні вії.

О, Іудо, нікуди тебе я повік не пущу.

Що я міг і не міг, як дитяче спускав забороло,

як крізь мене дивився округлий благий переляк.

Та ж який ти козак? Та ж який ти козак? Наоколо

надимався, мов шерсть на буй-турі, кошлатий байрак.

О вивільнення серця, виймання з грудей примусове!

О дорого утрати, солодка стезе рабувань!

І ярів надвечірок, бо ми загубили підкову

задля хижих і ницих і немилосердних кохань.

21.6.

* * *

І вже нема ні смерти, ні життя,

і стольний град почез, мов пес одбіглий,

і вже осліплі очі геть одвільгли,

нема – ні шляху, ані вороття.

Існуй, як є. З тобою – цілий світ.

Чи ти – у нім, чи може, він з тобою,

заприязнися, горе, із бідою,

котрої в небі пролягає слід.

Вельможна вічність, ніби п’яна, спить,

вельможна темінь поруч розкошує,

і той, хто рушив, більше не почує

своєї волі владну ненасить.

Неси, дорого! В’язни, темното!

Рабуй мене, мій всесвіте захланний,

бо я твій брат, я брат тобі коханий,

так, як сестра зрадлива ти, мето!

23.6.

* * *

Куди тобі прибитися, людино,

і до якого берега? Життя -

огром стихії – носить нас по хвилях,

і, кинувши на припадкові рифи,

велить покорі датися, мовляв,

оце причал усіх твоїх причалів,

це припочаток твій і твій кінець.

Допіру ти, вкорінений у скелі,

окропиш кров’ю власною свій кут,

як загогочуть шторми. Гойданина

води, чуттів, думок, материка,

зірок, і висі й віри – нас полонить

і владно в інші руки передасть

задля нової спроби. Знебережений,

ти тільки зойком пробиваєш путь,

котрої загубилась перспектива

у миготінні злетів і падінь.

Куди тобі прибитися, людино,

і до якого берега? Нічне,

звалашене, відьомське покотьоло -

уривки дум, і прагнень, і шляхів, -

обшарпана космічним вітром – линь,

куди несе тебе химерна воля

мовчазних і розлючених світів.

Бо ти єси уламок цілоти,

як вискалок безмежного мовчання,

існуєш тільки, як сліпе свічадо,

що віддзеркалює вселенську смерть,

подобу галактичної стихії.

І сновигають тіні по тобі

недовідомих рухів. І чужі

звалашують тебе натужні крики,

а ти – лиш око – подивляєш безум,

котрий – поза тобою і в тобі -

доходить власних вивершень. Опроти -

не вистояти духові. Єднайся

із німотою. В пітьмі – почезай,

всевласної тікавши порожнечі.

Де берег твій, людино? Берег – де?

24.6.

* * *

Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,

і клякне твій розпач, неначе повік скам’яніла гроза,

і спаленим деревом всесвіт уже заволав над тобою,

і скапує сонце медове – густа за сльозою сльоза.

Цей цвинтар галактик, цей безмір лунких вертикальних кладовищ

мерців ненароджених, в’язнів, напруглих, як розпач, ребер,

він гниллю зацвів, цей солодкий, отруйний і збавлений овоч.

Останнє, Адаме, доїж. Але де твоя Єва тепер?

Пролізли крізь штольню, неначе вернули у власне минуле,

здихай же на березі мрії, страшного діждавши кінця.

Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,

заживши, як блазні, прикраси – тернового твого вінця.

Криваві бутони душі догоряють в пустелі, мов зорі,

в торосах узвишшя і паді, між тінню провальною круч,

уже переживши себе, ми в вічність вертаємось хорі,

справляючи власні кануни і власних чекаючи учт.

Оклякла, здревіла, зчорніла, в вогні спопеліла і струхла,

спинається ввись птероптахом душа галактична твоя.

Обмовкла, обтерпла, осліпла, од чорної люті осліпла

оця коронована гідра, отруєна болем змія.

24.6.

* * *

У безберегім морі – кораблі.

Вітрила, повні молодих енергій,

проносять нас туди, куди провадить

голодна невідь темних тамсвітів.

Лягають білі пасма у безмежжі

і почезають. І минають літа,

і з часом видасться зухвалий порив

лиш колотнечею затятих душ.

І ніде зупинитися на рейді

і кітву кинути, і переждати

своє бажання, і збагнути обшир -

одвічно моторошний і чужий.

І стомлені, і розпачні, й зневірені,

вони передаються цим стихіям,

немов ховають під крило вороже

свій незбагненний і докучний день.

І так їх носить – без керма і весел

і без вітрил – велике море волі

вселенської, привчаючи помалу

до світу, що чужіє на очах.

Колись припадком їх приб’є до бухти,

аби зажили спокою – тамтого

колишнього, юначого блукання,

бо той бік – тихомудрий і благий.

І знову сниться їм миттєве щастя

осягнутої смерти, знову сниться

морська непогамовна гойданина

і всесвіт, що втікає на очах.

Куди ж плисти нам? В вічному струмінні

душі і тіла, тверді й високості,

води і духу, і журби, і волі,

збавляй віка, зухвалий сину снів.

Бо не дано тобі життя прожити

і вкорінитися, бо ти не здатний

освоїти той берег чужинецький,

що зветься існуванням і життям.

25.6.

ЖАЛЬ

Тоненька плівка чорної води,

загуслої од довгого чекання,

напнулася в надмірнім сподіванні,

і вже не обібратися біди,

бо стрибнув біль і срібним павуком

геть пасмугами обсотав свічадо,

і вже вода сама собі не рада,

і вже забулась черга довгих стом,

як, зібгана у