Зібрання творів - Василь Стус
А ти, як гілочка бузку,
наснилася мені.
Лиш бачу я імлу,
але обличчя – ні.
Лиш чую пахощі твої
і погляди твої,
і обвеселені гаї,
і співи-солов’ї
мов за свічадом, у тіні,
в найглибшій глибині
тебе я чую, мов у сні,
але обличчя – ні.
Далеко стежка пролягла,
побігла в небеса.
І мерехтить у два крила
твоя сумна краса.
А там, по сніговій габі,
тонкий пташиний слід.
Я повертаюся тобі
холодний, ніби лід.
І щастя й біль. І день і тьма.
І спека і мороз.
О Боже, кращого нема
за сто твоїх прогроз,
коли ти любиш і таїш
батьківський щирий сміх.
Знеси ж, благаю, до узвиш
цей хор жалоб моїх.
14.6.
* * *
Така пустеля моря і пісків
та пляжу, аж мосянжного від люду.
І коляться мої порожні груди
уламками давно забутих днів.
Ропава рінь стікає, мов вода,
отерпла і усохла од чекання.
Покам’янила віку струмування
припливів і відпливів череда.
Така пустеля опадає світ,
умовклий, перетлілий і оспалий,
і лиш рядки, що на папері стали,
карбують день-у-день твердий граніт.
14.6.
* * *
І обпоїла нас цілюща смерть,
і провела за руку, щоб за краєм
живого існування ми жили,
не відаючи, що нестерпний простір,
переступивши нас, переступив
самого себе – за найдальші межі,
і, втративши себе, утратив нас.
І, живучи в пустелі існування,
не витримавши вічності огрому,
що наломився на охлялу душу,
ми стали рятуватися од світу,
мов од наслання. І гріховні думи
гризуть нас ізсередини. І так
під панцирями вимерлого світу
і вимертвілої душі душа
сховалась, плюскла: поживи під сподом,
коли тороси вікових невір
наломлюються із узвиш. Таємно.
Бо обпоїла нас цілюща смерть.
Як древні вогнища спередвіків,
ми дотліваємо. У невідоме
дорога найдорожча. І по ній
ступай, не знаючи, нащо і прощо,
бо так забута доля прирекла
і призначила і кудись пропала.
І обпоїла нас цілюща смерть.
15.6.
НА НЕЗАБУДЬ – ДРУЖИНІ
Зустрінемося нині уночі,
коли засну я. І зі сну у сніння
твоє самотнє прийду, з туги синій.
Зустрінемося нині уночі.
Лише не жур мене і не клени,
що я, мов янгол із крилом підбитим,
сколошкав сон твій, люба, і пригнітив.
Але не жур мене і не клени.
І разом розтроюдимо біду
і будем пити смертні алкоголі.
Там, де чотири вітри бродять в полі,
чекай мене, кохана, я прийду.
15.6.
* * *
О, зрадь мене, земне тяжіння!
І вознеси повище хмар
і поверни забутий дар
сподобитися воскресіння
по той бік спогаду. Отам,
де вирнула по той бік світу
ота, що від очей укрита,
передовірить нас вікам.
15.6.
* * *
Синочок спить, порозметавши ручки,
дружина бачить свій розмитий сон,
і тільки материнські білі пучки
все шлють кудись волання чи прокльон.
Допіру сонце вибилось пораннє,
поранній щебет вітерець доніс,
а ти, неначе парашут, завис,
і в розтривоженому існуванні
кудись летиш, підвладний не собі,
а теміні, призначенню і долі,
летять довкола душі охололі -
чи то у радості, ачи в ганьбі.
Здається, в цілім світі ти один,
сколошканий зі сну тяжким видінням,
що Богом наслане, мов благостиня,
і сниш явою: мати, жінка й син.
І тільки Україна, ставши тінню,
ще творить всесвіт з вікових руїн.
19.6.
* * *
Наснився син, і море, і лагуни,
і синій сміх, і золотий пісок,
і твій, кохана, граціозний крок
при самім березі. Неначе гунни,
кошлаті хвилі просто в душу б’ють,
і вже тобі – ані передихнути.
Дарма, що без гріха і без покути -
ставай на довгу – далі смерті – путь.
Лиш перед тим – на окраї світів,
на окраї всеможної печалі
посидьмо разом і рушаймо далі,
де Пан-Господь нам зорі посвітив
зненацька і звабливо. Де дорога
повзе, немов гадюка, вздовж води.
Ступаю в слід. Куди ж твої сліди
прослалися – до чорта чи до Бога?
19.4.
* * *
Коли посне твоє здревіле тіло,
скорившися утомі. Коли сон,
зухвало подолавши всі заслони,
огорне душу і сп’янить її
розкошами недовідомих марень,
тоді я одживляюся увесь.
І справжній хтось, що довго так чаївся,
щоб бути невпізнанному, нараз
уступиться у мене безборонно,
заскочивши зненацька. Сон і ніч
вельможно одміняють пережиті
стражденні роки. І ведуть у безмір
позакосмічний, що страшить огромом,
для тебе і незнаним, і чужим.
І вже тебе нема. Лише воління,
подолання – мов самоподолання,
протистояння, ніби вижиття,
хоч байдуже – живеш, ачи почезнеш,
але пробудеш ти на всі віки
в своїм житті, мов самопочезання
є смислом протистояних світів.
Отож, живи, марудься: невідь-сон,
холодний, як вода ув ополонці,
одслонить справжній смисл твого єднання
і прагнення – від себе. Без парфум,
що підмальовують дві хижі морди -
звірів щонайдикіших. Ти єси
по той бік потойбічності. Ослони
упали всі дочиста. Розгороджений,
вдивляйся у цілющу владну смерть,
що здовжує, мов тінню, існування
по той бік прірви… Тільки за шелом’янем,
за порожнечею і небуттям
ти знову повертаєшся до себе,
але – самоутрачений навік.
21.6.72
* * *
