Зібрання творів - Василь Стус
Лиш де-не-де незрушні мертві зорі
колошкають небес схололу ртуть.
Загублені у світовому морі,
вони вже не живуть, а тільки ждуть,
сподіються на те, щоб одживити
змертвілу порожнечу тих світів,
які заповідалися любити
до схилку літ своїх, до схилку днів.
Аж мати враз промовила до мене:
ти знав, мій сину, про мої жалі?
Ці зморшки, що орались на чолі,
найкращі літа відбирали в мене.
Нестерпно – припроваджувати час!
Нестерпно – обмиратися живою,
коли ти народився проміж нас
і материнською зогрітий кров’ю,
допіру став живіший од живих,
як вимінились ми, мертвіші мертвих.
Сподоблений найвищої пожертви,
не забувай, бо то найвищий гріх -
кореневища роду, чагарі
старих бажань, відслонення надії.
Тримай сльозу, що обпікає вії,
доходячи жорстокої зорі.
Твоя душа, окрита далиною,
тріпнеться передсмертно із імли,
обдасть мене цілющою водою,
таж тільки пізно. Ми лише були
за окрайсвітом, за проваллям серця,
за вирвами днедавніх спроневір
зажебонів мій світ – уздовж і вшир,
та тільки серце мало не урветься,
все калатає: пресвяту журбу
просинену, притьмаву, обгорілу
почуло невідь-звідки і надсилу
забилося у затіснім гробу.
А щось, немов лоша, до мене бігло
мені про чорну славу і ганьбу.
8.6.
* * *
Синочку, чуєш, я тебе забув.
Неначе сонце, що в душі світило,
по довгих днях раптово відгоріло.
Хтось у мені помер ачи заснув.
І хтось притишений і не почув
того, що, ледь зродившись, забриніло -
ясне рожеве і безгрішне тіло,
мов найдорожчі роси, з мене здув.
І волохата прірва, ніби ніч,
пішла рости. І я стою узбіч
самого себе. Непомітно трачу
усе, чим жив, усе, чим тільки й значу,
усе, що відволодує мене
і входить, непомітне і страшне,
у пустку пустки серця, в тугу туги,
зазнавши найсвятішої наруги,
і перехлюпує, мов сон нічний
зізнався нагло: я – його. Він – мій.
8.6.
* * *
Цвіте акація за муром,
пухнаста липа губить пух.
Лиш ти, тяжка моя зажуро,
буремний забиваєш дух
зав’югою проклять і злості,
гримить, неначе бляха, лють,
тут місяць грає в білі кості,
тут гості не стрічають – ждуть.
Світ вирізано по живому
і кровоточать садна мрій.
Ти жди. Довліє дневі злому
його злоба. І порадій,
що званий був на бенкет горя
як піднесла над вись гора.
Отож, рушай. Твій шлях – між зорі.
Рушай. Між зорі. Бо – пора.
8.6.
* * *
Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров’ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам – нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам’яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в’язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.
9.6.
* * *
Кажи – ти сам? Ти – сам як є? Ти сам?
Ні, ти не сам. Бо з волі ауспіцій
душа розпалась, ніби перловиця,
оновленим віддавшись небесам.
Почезли межі власного єства.
Навчайся жити і по той бік світу
і горем душу вигодуй неситу,
і сподівайся власного різдва.
Новонародження. Один помер,
помер і другий. Народився – третій.
Той, що давно сподобився безсмертя,
та помирає, зраджений, тепер.
9.6.
* * *
Ти, наче Богородиця, мені
ввижаєшся, лише склепляю очі,
а довкруги страшні парсуни вовчі
колошкають і сонну уві сні.
А часом я вже й спогади жену
про тебе, рідна, що на окрайсвіті,
немов конвалія у передлітті,
хапливому довірилася сну.
І так у мрінні, тиші та покорі
не знає, де то світ, а де сама,
і вимріяла все, чого нема,
однакова і в радості, і в горі.
13.6.
* * *
Рясним букетом білого бузку,
зарошеним у радість, син наснився.
І в вічності я вперше означився,
тримавши ручку, гілочку хистку.
А він сміється. Він сміється радо,
для мене прохиляючи світи -
душі моєї сховане свічадо,
мов спалах щирості і чистоти -
або господнє всевидюще око -
замиготіло раптом з глибини.
І я збагнув, що вік прожив, нівроку,
неначе дивні перебачив сни.
І я збагнув, що тільки ліпота
і тільки біле сяєво дитини
наповнить вічністю мої хвилини,
котрим байдуже: падь чи висота.
14.6.
* * *
Рушай убік, де справжній край душі,
де ще нема ні стежки, ані сліду.
Себе самого обійди, сновидо,
і мерву спогадів розворуши.
І віднайди оте, що, крите сном,
мов немовля, ворушиться на споді.
Усе чекає: хтось промовить – годі! -
бо обвалився вечір за горбом.
Як тяжко жити в вимерлих світах,
щоб тугою Осії голосити.
Як тяжко, вік навчаючись, не вміти
знайти між плетива правдивий шлях!
Куди спроваджує тебе політ -
нерозпізнанний, та грудний і рідний?
Коли впаду я, тихий і погідний,
і в смерті скрем’янію на граніт?
14.6.
* * *
