Зібрання творів - Василь Стус
ані оговтатись. Ти, вічний рабе
цих обов’язків, смертну путь вершиш
для радості, неначе горя. Досить:
живи у продумах. Так Бог велів.
Бо тільки-но забудешся, бо тільки
ступнеш убік, пристанеш – і кінець
наблизиш свій. І забряжчать собори,
що, вірою будовані лише,
держаться тільки вірою.
* * *
Вервечка заборонених бажань -
дружина, мати, син, сестра і батько,
побравшися одне за одне, ніби
на проході якоїсь божевільні,
мій сон веде й сама снується сном.
Дві постаті нахилені – моя
і їхня – поміж нами стала відстань
тюремних мурів – довго накликають
себе – подовженого на любов
і спогади. І так, сліпі сновиддя,
ми допроваджуємось до страждання,
неначе в ньому – поклик існування
і найдорожчий. І гарячий шепіт,
і подих – чую в себе за плечима.
Та потерпаю: обернусь – і вклякну,
і стану невпізнанним, наче сфінкс.
* * *
Є дві надії. Перша: білий світ,
що став на голову, таки нарешті
постане світом, а не тьмою. Друга:
небавом ти кінець наблизиш свій
і твердю станеш. Бо немає сил
терпіти, щоб талан твій став комусь
за власність. Бо нема для тебе сили,
якій ти б міг коритися. Пощо,
себе дійшовши, знову повертати
із гирл до перших витоків? Навіщо
переінакшувати родовід
і річище пролитих екзистенцій
змістити, ніби серця перестук?
Є тільки дві надії. Але ти
існуєш не між них, але під ними,
без них існуєш. І ніщо тебе
на світі не здивує. Надто рано
цей світ назвали світом. Надто пізно
людина спрагла власного єства,
допіру все згубивши. Надто щедрий
був Бог для нас. І надто нерозумно
пускати смерть попереду життя,
аби змертвити все, що нас чекає
в прийдешньому. О власна клітко,
о ребра здвоєні! О мудрість ґрат.
Є дві надії. Але край, здається,
лише один: усевельможна смерть.
* * *
Ледь очі стулиш – дерево росте
і павіттям, немов судини чорні,
тобі всю душу оплете, огорне
і серед ночі цвітом процвіте.
Під райським деревом кохана жде,
а яблука червоно-золотаві
мій син збирає в радості і славі
його за руку Пан-Господь веде.
А доокруж – барвистий диво-сад,
прорвались трави пагоном і квітом,
і молода зоря горить над світом,
а десь хлюпочеться Тиверіад.
Тож начувайся. Обережно спи,
щоб, ніби нитку в голку, засилити
у себе мрію, вигадавши міти
із поночі, крутої, мов ропи.
Допіру день посовгнувся в вікні -
стікає дерево і кров відходить
тобі від серця. А бажання – годить:
мовляв, найкраще жити – в чужині.
На чорну грудку стопиться твоє
розкошлане, мов сон, розкошування,
і тільки візерунок хвилювання
ізісподу, здається, постає.
На споді ночі спалахне вогонь
і молода, немов метелик, свічка
враз заструмує з теміні, і річка
стенається з грудей до білих скронь.
3.6.
* * *
Я там сидів, де трьох річок вода -
Дніпра, Десни і неба – струмувала
і обережно серце обмивала
якась непевна радосте-біда.
Усе ішло, проносилось, текло,
і тільки ти, мов сон світобудови,
стояв і кляк, і замовкало слово,
що на устах, здавалося, було.
Горів вогонь над ніччю. Землесос
кричав над темінню і німотою,
і ти, втрачаючись, ставав собою
як сам – чужий чи найрідніший хтось.
3.6.
* * *
Нас обкрадає здатність до звикання.
Неначе гамір – той, що повнить нас
бажанням існування, почезає
в навколишньому. Самодарування -
це здатність самознищення. Пощо
це добровільне самогубство? Нащо
це прагнення до ближнього? Воно
не стільки нагороджує, як губить
і робить нас мертвішими за смерть.
Ми обмираємо серцями (перша
подоба смерти). І душа потерпне,
і стане звичною їй тиша тиш,
і перший образ раю – так далекий
іще учора – видасться бридким,
мов іграшка на час. Погрався – й досить.
Тепер – довкола розглядайся. Знову
і знову прозначай собі межу
для болю, ніби щастя. Так кавалки
самого себе душу нам сліплять,
облудою вимощуючи стежку
самоутрати. Од віків обіруч
ми з себе вириваємо життя,
аби живий зазнати рай. Та марні
усі зусилля. Розум твій збагнув,
де край дерзань, але глибинні нурти
штормуються подаленілим криком
протобажань. Відлунням диких прагнень -
чи то вдоволень, чи лише велінь -
для того, щоб згубитися в цім світі
і, проминувши весь його огром,
не наразитися на справжню велич,
через благесенький ішовши міст.
4.6.
* * *
Холоне тіло на руках синівських,
але нема ні розпачу, ні сліз.
Так, нібито в якійсь космічній драмі,
не добереш – комічній чи трагічній,
обом назначено один кінець.
Довершення. Доходження до краю.
Зупинка. Воля. Спокій. Опочин.
Бо кожен з нас у другому конає,
немов живе. І – як вампір і син.
Ми вже не люди. Тільки силуети
зітерті, ніби давні п’ятаки.
І диким гласом ремствують поети,
бо у поетах ремствують віки.
Пустеля душ. І розуму пустеля.
Сон сну. Буття конання. В царстві зла
людина ходить тільки дубала,
уже забувши, де її оселя.
6.6.
* * *
З дощів, туману, забуття і туги,
із забуття терпкавої пітьми
постала перша постать. Потім – друга,
а потім третя. І зійшлися ми
в міжчассі і міжпросторі. Довкола
ні неба, ні землі – ані-ні-ні.
Немов порожня рура, кругле поле
без
