Зібрання творів - Василь Стус
оці зусилля єдності – з обох
найдальших окриків ( мов голуб’ята
ніяк не можуть свій переполох
терпінням скам’янілим гамувати).
А тільки ж небо угорі – одне?
І правий шлях проліг нам – уводносталь.
Дорого радості, яка ж ти проста,
от лиш коханий образ промайне,
підносячись над перетрухлі мури.
Пороще дощ. Та з вікових терпінь
гора зростає – і глибока синь
знімає зморшки довгої зажури,
і хай тут пахне ладаном – дарма,
і хай тут пахне смертю, та дорога -
і найсправжніша – вільна. Бо ж до Бога
ми зносимось бажаннями двома.
* * *
Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу -
поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.
Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,
сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.
Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,
перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.
Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:
запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,
заки довга моя не урвалась навіки дорога,
заки сина єдиного не поховала тюрма.
І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,
вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,
пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,
осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.
У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,
не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати – гріх.
Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,
бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.
Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили
дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.
Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.
Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.
Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,
ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса
розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,
і набезвік пробуде твоя вечорова краса.
І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,
як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний
затріпоче, заграє над всім пережуреним миром
і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.
* * *
Мов кінокадри – буйне це життя
поза дротами. Тлум тяжких будівель,
вогні вечірні – жовті і німотні,
під кронами, заховані од ока
стороннього – юнак і юнка,
а над усім – пухнаста сиза тінь
од велетенської, мов лебідь, хмари.
Невже ж це ти, моя свята нудьго,
обведена муаром? Ти це, справді?
Ота, що сни сколошкує мої
і спати не дає? Невже так мало
відведено людині для бажань
і успокоєнь? Сліпота! Само-
подовження – на власну ж душу.
Рідіє консистенція, і дух
життєвий твій розлито по усюдах
до невпізнання власного єства
і голосу. Ні, визволяйся, рабе,
із власних пут. Бо займища твої
усі облудні. Знай: благословенне
самообмеження, маління, втрата
окрадливих орбіт. Бо простір серця
людині визначено з правіків.
29.[5].
* * *
[А]
Це час покар. Останнє – хто єси?
Останнє й перше. І в житті єдине.
Перед тобою – всі твої хвилини,
усі твої оджилі голоси.
Світ у тобі. Згуби чи вознеси,
чи це прокляття ачи благостиня?
І сполотніла, ждавши, Україна,
спередвіків зрадливої краси.
Це час покар. Кажи – ти вже доріс
до свого болю? Що твоєю кров’ю
увесь окіл сподіється з любов’ю
того, хто мужньо все це переніс?
Це павза павз – найперша і остання.
А де твій розквіт? Де твоє згасання?
* * *
[Б]
Це час покар. Кажи ж – хто ти єси?
Ачи заповідаєшся на сина?
Мов морок дула всі твої хвилини
і всі твої оджилі голоси.
Усе твоє. Згуби чи піднеси.
То це – прокляття ачи благостиня?
Позаду і попереду – руїна
і мертві, мертві, мертві всі часи.
Це час покар. Кажи ж – ти вже доріс
до свого болю? Вивчився – страждати,
аби в біді свій образ розпізнати,
свою подобу, праліс свій і ліс?
Ачи збагнув, що вже тебе нема.
Ти крик, що розчепірений стопало,
не мовить долі: досить. Або: мало.
Бо сам у тьмі. За пальцями стома.
* * *
У передсвітті мав я дивен вік,
ані турбот, ані гризот не знавши.
І тільки по народженні пропащі
постали літа. Дольний чоловік,
збагнув я першу смерть – і стало лячно.
Збагнув я другу – і урвався стерп.
Побігло древнє сонце на ущерб,
до тебе осміхаючись двозначно.
Життя – пішло убік. Руїна душ.
Руїна існування прозначила
тобі стежу і владно повеліла
ступати нею. І тепер не руш
днедавніх спогадів. Твій передсвіт
хіба що в сні привидився. Химери
тобі іржаві прочинили двері,
де гнались кажани услід харит.
* * *
Ти власну плоть утратив і життя
офірував химерам. І двозначність
людських чинінь спізнав у двох розтоках
добра і зла. І сам – добро і зло -
зігнувся од непевної зажури
за тишею-впокоєнням. За тим
неіснуванням, що життя і творить,
для ока непомітне. Переріс
набридлу ватерлінію? Чи глибу
запрагнув, ніби смерти? Ось вони,
душі протоки: правда і добро,
краса, і щедрість, і любов. І все це -
уламки душ, почвари, що, як дар,
даються людям. Тільки – дар зловісний,
що більше забирає, ніж дає,
що обдаровує, неначе губить
і віку прикорочує. Ці всі
уламки душ обсіли, як вампіри,
твоє чутливе серце.
