Зібрання творів - Василь Стус
І ніби я не муж, а немовля,
що, неприхищене в чужому світі,
пізнало глиби, розумові скриті,
ті безберегі всніжені поля,
котрими смертні поїзди летять,
мов десяткове полотно, повітря
напнеться й пореться. І світ нехитрий,
в якому люди не живуть, а сплять,
проблискує густою чорнотою,
що стала, мов закляття, над добою.
27.[5].
* * *
Це просто втома. Втома і смертельна.
Це просто стало сторч на голові
тобі волосся. Пережди – минеться,
от тільки-но цигарку закури
і жди, що в серці буря відвирує,
і може, не доб’є тебе добро
важуче, як камінний хрест. Сподійся
на людську нездоланність. От і вже.
Набиті снами ночі, як мішки
призбираного збіжжя у коморі.
Дволикий Янус – кожне людське горе
і сльози серця – ніби лотоки
чи радості ачи біди – байдуже.
Устань. Тюремне ліжко застели
і за календарем надію виваж
чи сядь за книгу – довгу і нудну.
На віддалі, близькій од тебе, Гете,
лиш – недосяжний. Ждати перевчайсь,
бо люди ждатимуть і після нас,
а після люду ждатимуть богове,
чи вимовкла навіки-вік земля.
Отож, цигарку першу закури
і другу, третю запали, четверту.
Бо ця біда тобі не дасть і вмерти,
і все ж – життя, не смерть боготвори!
* * *
О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!
Ця самоокупація душі,
оця облуда людяності, може,
страшніша за злочинство. Ця жага
самотерзання в вимерлому світі
напівречей-напівлюдей. Цей крик
ізрунтаного сонця – то занадто
нестерпно для людини. Тиші дай,
мій Господи. Зніми з душі бажання
нових чинінь. Дай можновладну смерть
для успокоєння, аби збагнути
оте, що ми збагненням перейшли
(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,
не замочивши тіла). Тиші дай:
зупину. Абож – самоповертання
до роздоріж. Значи справжніші межі
між смертю і життям, між днем і ніччю,
між правдою й брехнею. Та найперше -
дай тиші, Господи. Од божевілля
цілющих зілль. А то земля занадто
змістилася з орбіти. Надто дивен
оцей розвій смертельний. Надто сперта
пружина узвичаєних терпінь.
Страшні занадто ці самотороси
почезлих душ. З височини, на кризі
лежить розплатаний орангутанг
глузливо язика солопить, косми
турботливо прочісує в дві лапи
і жде своєї ери. Надто мало
землі для духу. Надто для душі
розкошланої тісно на планеті,
де жити – горбитись (самовивищень
западини). О Боже, тиші дай.
А площина плавучих екзистенцій
нарешті успокоїлася. Море
розтопленого жалю хлюпотить
і нас відстрашує – чеканням довгим
благословенної своєї смерти,
як найпевнішого самозникання
у завше безгріховнім небутті.
28.[5].
* * *
Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
і доторкнутися рукою глиці,
що відросла без мене. Віднайти
стежок забутих вимерлого світу
між давніх тьмяних голосів-подоб.
Туди, де гурт берізок на горбі
(яких там лижов пишуть середзимком!)
де паділ переярку і гойдання
святкових невибагливих бажань.
І там тебе зустріти – межи віт:
залякану і молоду і гарну
але в сльозах. Бо стали довкруги
потвори з забороненим обличчям
і так безгубо щось тобі шепочуть,
і провіщають присмерки журби.
Але далеко – далі смерти – ліс,
моє нестерпне і старе бажання
не раз згодовуване та голодне -
себе не розпізнає між подоб,
поміж намарних спроб, і кожна з них
скидається обличчям на воління,
що простягає руку і кінець
передчуває свій – і раз і вдруге,
допоки аж не зникне, бо дарма
спізнати світ, задуманий раніше,
іще до зустрічі. Отож – страшись
тих зустрічей нищівних, що одразу
навернуть на дорогу самозрад
і скажуть: згинь. І знову – згинь і згинь
потворо з забороненим обличчям,
почезни – і врятуєшся. В ганьбі
поперед смерти власної. Подоби -
ось та признака і остання грань,
котрої краще не переступати,
аби лишитися вовіки вік
собою і вивищеним, пробути
в переджитті, наприпочатку спроб
в недоновонародженні. Дарма.
Бо що це – надмір? Розкіш? Спроневіра?
* * *
В вікні тюремнім ранок забринів
крізь кволий дощ – непевний, як і співи
світанних горобців. І увірвався
непевний сон мій. Холодом війнуло,
немов дихнуло сіре небуття.
І я прокинувся. І стало ясно
і чисто стало на душі, покірній
недавнім сновидінням, що в кутках
іще тонку досновували пряжу.
Це виринання з безвісти у ніч
нового дня, видюще проминання,
збавляння літ, покора чорній волі,
цей доокруж збагненного, ці сни,
задивлені у витишений спокій,
за свідків стали… Світ бо не змінився,
і ти є ти. І ти є вічний ти,
древніший за життя, одмолоділий
старезний стовбур праколін. Історій
непогамовне прагнення живе,
що проросте й крізь мури і крізь зорі
і забуття й покари. Ти єси
іще живий, за смерть свою живіший,
бо раб єси. Бо вічний раб єси.
Життя і смерть лежать на рівновагих
спокійних шалях – тільки доторкнися -
куди захочеш – і неспокій серця
вгадає стежку – вгору ачи вниз.
І стало радісно мені. Відрадно,
що день є день. Він щойно прибуває
з весняною водою. Десь біжить
збираючись на пагорб. Підведеться
і встрелить в очі полум’ям ясним,
засліпить – так, як і годиться звіку,
і ти за ним у вічність попливеш.
29.[5].
* * *
А все немудре! Ця розлука душ
споріднених на всі віки і віки,
але не чути погребальних учт,
аби спізнати,
