Зібрання творів - Василь Стус
немов скрижалі пам’яті і мрева
цієї божевільної ганьби.
Десь Хвойка там відшукував скарби,
пощаджені багаттям неоліту.
Десь там моє життя, між віттям крите.
Десь там мій вік, зотлілий од журби.
Щовечора співають солов’ї
і ладним хором тягнуть, божевільні,
спогадуючи радощі поспільні.
Там сни мої і там жалі мої.
А наволочиться хупава ніч -
хоч в око стрель – світ покотом уклався.
Пощо ж, болівши ним, ти весь розпався,
а над руїною волає сич?
24.5.
* * *
Дорога самовтечі, непідвладна
моїм бажанням, рине, як вода.
І я спливаю не за течією,
але всупір – неначе в горловину
пролитих криків. Ніби повертаюсь
до давнього народження (моє
перейдене життя – то простір смерті).
Протипотік – запраг гори, як горя -
без світу, спогадів і навіть снів.
Я ніби закоркований. Неначе
лиш улягаю силі рабування
і самознищую буремний дух.
Малію, обертаючись на тугу,
пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.
Пролита цятка болю, я шукаю
утраченої грудки самосну,
іще не розпочатої. І марно:
бо ж самопроминання – твій приділ.
25.[5].
* * *
Між клятих паливод, іуд і христів
прожив я сімнадцять без малого днів.
О світе підніжків, убивць і катюг,
злодіїв, напасників і волоцюг.
Оцей батьковбивця, а той мордував
нещасну дружину – за те, що кохав.
Цей далі за смерть од перестраху втік,
а тому біда одібрала язик.
Той тужить і плаче, а той бубонить,
і кожен з них Господа-Бога гнівить.
За що мене, Отче, караєш життям,
пошли мені смерть – і тобі я воздам
за вічне впокоєння – спокій століть
засів, ніби дразка, у серці й щемить.
Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,
пірну я у тебе – ти в мене пірни.
Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,
не хочу пробути ні добрим, ні злим.
Жорстока розплата – минуле життя -
і кров постигає. Звіряче виття
уже закушпелило погляд німий
од цих несусвітніх страшних веремій.
Не хочу й на очі – ні ночі ні дня,
простую наосліп – іду навмання.
Та кожного кривда мене обпіка,
і падає в серце солоно-гірка
сльоза спроневіри. Людино, єси
твоєї біди це страшні голоси,
бажання добра із передсвіту тьми,
не злодій конає – конаємо ми.
У грудях ропавий бубнявіє щем
за цих баляндрасників, дурнів, нікчем.
І гостре бажання зринає, мов рик:
ще вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я,
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум ясний
ізісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне – клясти.
А ти мене, Господи Боже, прости.
25.[5].
* * *
Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть,
а сто мерців, круг серця сівши, ждуть
моєї смерті, а своєї волі.
І день при дні глевтяники жують,
аби не вмерти і аби не жити,
а в пам’яті імчать несамовиті
минулі дні – дихнути не дають.
26.[5].
* * *
Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,
летять з горобини червоні, як кров, снігурі.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.
Ген-ген як погнало цю щойно прокладену лижву
за чорні за сосни, за синій морозяний бір.
Колись ми блукали там, рвали у падоли пижмо,
і довге мовчання було – солодких довір і невір.
Бо що я тобі – як коршак, надлетів і розтанув,
і вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.
Із чорної невіді зву я тебе – накликаю,
витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,
а вітер відьомський напругле крило прошиває,
одвіку тут шабаш справляють почвари гидкі.
Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній
розспіваний сніг уривається в вирві німій.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.
26.[5].
* * *
Я бачу тільки тінь твою – і вже.
А ні обличчя, ані рук не бачу.
І чую, що з тобою разом трачу
те все, що нас на світі береже.
Скололась крига. Цівка чорноти
так тяжко надимається з натуги.
Нема ані дружини, ані друга,
і де не глянь – все ти, і ти, і ти.
Моя жалка самотносте! Сестро!
Моя віками долана прамати!
Ти не живеш, а вчишся помирати,
офірувавши синові перо,
залите ртуттю, висліплою з туги.
Далекий погук і далекий крик.
О як ти звик, о як ти тільки звик -
сам, без дружини, без сестри і друга!
26.[5].
* * *
І джерело, напругле і круте,
воліє упокоритися. Тихо -
куди не глянь. Ставок. Страпата стріха,
повій – од шляху. Тільки все – не те.
Ще дибиться до пагорба стежа,
іще в криниці блискає цямриння,
а цівка ночі, вигускла, аж синя,
засоловіла полиском ножа.
Прикрий на засув двері. В ванькирі
так сумно пахне. Ніби сад осінній
поріс ці кадуби, мішки і скрині
і проімшанив зчовганий поріг.
І джерело, напругле і круте,
зволіло упокоритися. Темінь.
І тільки забуття, неначе кремінь,
жалкі стругає іскри і мете.
* * *
І вимінилось небо і земля
дорослому. І стала невпізнанна
уся моя батьківщина кохана,
що
