Зібрання творів - Василь Стус
коли в благословенну ввійдеш смерть.
1.5.
* * *
Стримить, мов цвяшок… Пам’яте, це ти?
До тебе і рукою ще подати.
Та рідної згорьованої хати
і подумом уже не досягти.
І пише, пише хтось мені листи,
лише не знаю, звідки виглядати.
Бо навкруги – провалля, вирви, втрати,
а тут, на шелепочку, тільки ти.
Здимілий весь, у кризі німоти -
тепер у ній довіку пробувати
Десь цілу ніч тонкоголосить мати,
а доля пише пальчиком хрести.
Дружино, люба, де ти? Простягти -
але куди? – свої жалі безсонні.
Синок спросоння простягнув долоні,
а доля пише пальчиком хрести.
2.5.
* * *
Оступить туга ненажерна -
і спробуй дати одкоша,
як нерви труться геть на мерву
і ходить ходором душа.
Набухле серце облютує -
як не урветься твій терпець,
і вже в мені многолітує,
мов припочаток і кінець,
і треба виходити ноги,
щоб натомитися украй
і так позбутися облоги,
і навертається пора,
коли, здається, все забуто,
все пережито, все спливло,
все виказано, перечуто,
і зразу студиться чоло,
і зразу ґрати почезають,
і лють ховається у тінь.
Бо інші духи в нас вступають
під знаком божих благостинь.
2.5.
ПІСНЯ
Дорога дороги стримить, ніби меч -
пускайся порогу, предтечо предтеч,
і несений вітром лети і лети,
бездомний лелеко, в далекі світи.
Десь тужить і плаче кохана жона,
тебе вже довіку не діжде вона.
І жалібні ручки синочок простер,
бо ж татка – немає, бо ж татко – помер.
Ти ж, несений вітром, лети і лети,
бездомний лелеко, в далекі світи.
Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,
на вижовклі лози, де стелеться дим
від тих україн, що усі – по світах
старих домовин неоговтаний жах.
Зорює земля з передранків сумних,
моє немовлятко, журитися – гріх,
бо нас не рятує, а губить – журба,
од смерті рятує смертельна плавба.
2.5.
ПІСНЯ
На трояндах бринять бруньки,
повесняні – гримлять струмки,
та збігають мої роки
самотою.
Яблуневий квітує цвіт,
майовий закипає світ -
за тобою ж згубився слід,
мій коханий.
І тепер я сама-одна
і блукаю, мов ніч, сумна.
Тільки ходить якась мана
за плечима.
Тільки смеркне – синочок спить,
і душа, ніби жар, горить,
ніби хтось в головах стоїть
наді мною.
Де не гляну – все ти стоїш,
де не стану – в мій слід зориш
і шепочеш: дарма, облиш,
бо не діждеш.
Переддосвітній крик лелек -
із далеких летять далек,
а мені білий світ померк
за тобою.
Повернися, коханий мій,
і на грудях мене пригрій,
хоч сльозою весь світ залий -
задаремно.
Бо відколи із передзим
накотився гримучий грім,
і клубочиться сивий дим
у безодню.
3.5.
* * *
Сосна із ночі випливе, мов згадка,
і сонна заворушиться душа.
Зелені луки. Річка. Плащ-палатка.
А самоти – ніщо не зворуша.
І тільки ти. І вечір. І безокрай -
надколотих світів. І тиша тиш.
І скільки ока – добродайна охра.
Даремне. І не згадуй. І – облиш.
А пригадай пізніше: сині сосни
і сиві зими кронами гудуть.
І ось вона – сумна, простоволоса,
нічні години, мов човни, ідуть.
Куди не гляне – спокій, спокій, спокій,
ніхто ані озветься. Німота.
Синочок спить. І сон його глибокий,
а мати – ніби знята зі хреста.
Сосна із ночі випливе, мов щогла:
від краю – ряска. Далі – куширі.
І спередсвіту стелеться дорога:
живи чи вмри. І знов: живи чи вмри.
І знову ранок. І жіночі сльози,
і недовіри. Сумніви. Дарма.
Твої жалі, немов чиїсь погрози,
і щастя за замками сімома
лежали в сповитку. Холодний повів
холодну халабуду обдавав,
палахкотіло полум’я любові,
котрому ти життя офірував.
Хоч – осторонь. І скраю. І наопад.
Бо нахилявся і чогось чекав.
Забуті, давні, потаємні тропи
з-за себе, мов з-за плоту, виглядав.
І сонний ліс. Духмяні сонні роси.
Ледь-ледь шаріє досвіток. Стривай.
Це ти голосиш? Ти – голосиш? Досі?
Ти досі ще голосиш? Не прощай.
Бо я помер. Давно. І вже відтоді,
здається, народитися не встиг.
Десь окрайсвіту тінь забута бродить,
та тінь, котрою я себе зберіг.
Бо ж ось воно – ошмаття існування!
Це гноття прагнень, спогадів, бажань.
Усе життя лягло в одне прощання,
і кожен крок – мов за останню грань.
І що не рік – то надбіги і втечі.
А десь цвіте незайманий тирлич.
Пливе сосна із серця, із хуртечі
і в душу входить всевельможна ніч.
4.5.
* * *
Деперсоналізація душі:
один, як перст, стою себе супроти.
Ніч ночі. Темінь теміні. Лиш зойк
підноситься над зорі. Перший крок
ачи останній? Ближче до скорботи
чи далі од надії? Не спіши.
Постій. І упокорся. І дивись
душею, вкрай ізвомпленою, далі -
за всевельможність любої печалі,
котра прошила груди геть наскрізь,
неначе куля. Сон. І ночі ніч.
І темінь тьми. І голосіння тиші.
І смерть тобі солодша і миліша
за всі надії. Тож її і клич.
24.5.
* * *
Між ґратами – незаймані горби.
Опукляться розмаяні
