Зібрання творів - Василь Стус
у камері стоїть пітьма,
як довга дума нерозгадна,
з якої продиху нема.
Реве літак. Рокочуть ринви,
іржава бляха деренчить.
О Боже, як набридло жить!
Які благі були б прориви
у потойбіччя! За горбом,
мов за шелом’янем, укрийся,
та перед тим іще утрися
дружини білим рукавом.
Стужіла мати десь стоїть,
прозора, ніби голосіння,
нашіптуючи: де ти, сину?
О Боже, як набридло жить!
А дощ іде. А дощ іде.
То й ти, бідо моя гримуча,
пролляйся – зразу, ніби туча.
І най святиться переддень,
кінець кінця, початок тиші
і безберегий цей спочин.
Бо чим життя од нас мудріше,
то тим миліший нам загин.
25.4.
* * *
Утік з казарми – і подався
світ за очі. Аби не тут,
аби забувся, запропався,
пірнув у смертну самоту.
Як моторошно в самосвіті!
Як страшно і нестерпно як!
Хто зизоокий і неситий
мене сторожить між гілляк?
Це ти, мій розпачу охлялий?
Ти, спроневіро? Муко, ти?
Чи ти, мій гніве розбуялий,
мене узявся стерегти?
Я вже пливу – безкраїм плавом
крізь ніч, і віхолу, й сніги,
і наростає без угаву
відьомська тиша довкруги.
Жасні погойдуються сосни
і ронять спередвічний скрип.
О вічносте! Яка ж ти тоскна.
Ти пахнеш сонцем, наче кріп,
і грієш вихололе тіло,
і багрянієш, мов одчай.
Коли ж крізь ніч і заметілі
засяє молода свіча
в вікні оснулому? Даремне:
і люд поснув, і світ поснув.
Ти тільки-но себе і чув
у цьому безгомінні древнім.
Ніхто, ніде і анізвідки
тебе не кличе, ані жде.
Високі кедри – як релікти,
що вік іде, мов сніг іде.
В брунатнім небі, за імлою,
зіходять зорі голубі.
Ти чуєш плач? То за тобою
голосить вічність. По тобі.
26.4.
* * *
Безмежне, чорне, вигоріле поле,
пооране, у вирвах і ярах.
Куди не глянеш – порожньо і голо:
оце крайобраз твій, мій вічний шлях.
Оце, душе, твоя сумна арена,
оце твій простір, пориве тугий.
Ти знову навертаєшся до мене,
хоча вже з біса збридів, дорогий.
Ані душі, ні просвітку довкола,
немов усесвіт смертю перепах.
Безмежне, чорне, вигоріле поле, -
прооране, у вирвах і ярах.
27.4.
* * *
Ізбоку ставши, тільки споглядай -
і світ тобі одміниться раптово,
і вилагідніє суворе слово,
і між долонь тріпнеться рідний край,
немов мале пташа, гаряче з туги,
живе – лише бідою. Між долонь
пойметься жаром раз, пойметься вдруге,
допоки згасне витлілий вогонь
отого обережного чекання,
що димом зійде, а не спалахне.
Та через нього чую струмування
тебе, і світу, й жалю, і мене.
28.4.
* * *
Кохана, щойно я дістав од тебе
у сто очей проглянутий папір:
що не рядок – то самота жіноча,
притуга, біль, і гіркота, і злидні,
і клопоти домашні, і журба,
і тепла ручка синова, і думи
опонічні, і погляд сторожкий,
і задуває вітер у гніздо
розорене (щоранку син питає
«Де ж наш татко?» І погляд наполоханий).
І ніч. І темінь. А усе – ждання.
І я почув тебе, моя любове:
і довгі роздуми, і спроневіри,
і нарікання (тьмяні вечори,
німотні стіни, дальні голосіння,
мов пересіяний далекий розпач).
Тож я почув тебе. І стало прикро -
і сили не стає. Бо справді – прогріх:
сама-одна, в старенькім пальтечку,
перелицьованому із старого
на добре витерте. А що ж бо я?
Живу-чекаю, нібито подосі
існую в межисвіті – скраю смерті
і скраю існування. І не знаю,
куди заноситься лиха година,
що зрабувала – вздовж і поперек -
мою стужілу вихололу душу.
Бо так: аж десь там – ти, а десь тут – я.
Та чую голос твій, сумний і тихий,
і чую образ твій, моя мадонно
в старенькій, витертій на ліктях сукні,
і чую стогін твій – саме зітхання,
і чую потайну твою сльозу.
А призвичаюйся помалу-малу
до цього щонайкращого з світів,
де щойно сніг і сонце і мороз,
а зараз літо, і трава й цвітіння,
і знову б’ють морози. Скільки років,
а все не доберу – яка доба.
Тож я почув тебе – і ніби скляк.
30.4.
* * *
І гамори, і гуркоти – нестерпно.
Втішається ошукане життя
із власних ошуканств. А порожнеча
за кілька кроків стала – і стоїть.
І чую й я, що вже не сам – а жертва
себе самого і сліпих бажань
піддатись вічній течії. Даремне.
Доходь самообмежень. То – причал.
Укритися. Сховатися. Втекти
у живосмерть. Не бачити. Не чути
і вирвати із серця тих мучителів,
котрі катують душу сподіванням,
а жити не дають. І час минає,
а з ним життя. І сонце вже на пруг
стає вечірній. Померки. Пітьма.
Безсонна ніч. Горить недремна лампа.
І божевільний пугач десь кричить.
І гамори, і гуркоти – нестерпно.
1.5.
* * *
Обшукано усі кутки спасінь.
І все – дарма. Не знайдено нічого.
Немає порятунку? Слава Богу!
Таки діждав останніх благостинь.
І слава Богу. І перепочинь,
раз не добитись рідного порогу,
своєму серцю учини облогу -
бо це остання із твоїх твердинь.
Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь
навчилася віддавна остигати.
Отак і ти
