Зібрання творів - Василь Стус
тобі – назад. Вертаючись – живи.
Дивлюсь туди, де прикорні мої
вітрами порозвіяні і плугом
геть переорані – за жовтий вогник
і дальніх паровозів тяглий свист,
за смерк і мжичку. Прозираю безкрай,
що ліг між нами темінню і сном.
Дивлюсь – туди. За частоколом років
і зчастих бід, за німотою снів
лягла долина. Мати і мосянжний
ранковий подзвін од монастиря.
Вертає тато. І згори пустившись,
лечу до нього в руки – упаду
і розіб’юсь – та доброта безмежна
батьківських рук запопадає нас
на відстані. Лечу ув ваші очі,
журбою криті – навзнак, кумельгом,
мов у ясну благословенну прірву,
мов у ясну благословенну смерть.
Бо унизу – праджерело. Початки
твоїх початків. Далі – у тепло,
і темінь і вологу і незрушність
малого паростка. Отам – твій діл.
Там – нерозпочаткована дорога.
Там – той бік – тебе. Той бік – досвітів.
Ждання – то крику витягнута гума
і за крайболю видовжена геть.
Шукання – незаповнювана вирва
самонезадоволень – опинила
усі твої путі. Рознапрямкований
крокує розпач – у бознакуди
із бозназвідки. Ти – лише правець
комонів, витворених маячнею,
нестерпністю і голодом бажання,
непогамованого од віків.
Іди. Минай знайомі переброди
і повертайся. Довжись. Сатаній,
як вівериця в коліщаті. Тільки
самозгоряння. І самозгоряння
самозгоряння. Вічності алмаз -
мов дим затвердлий. А душа звалашена
уже збігається, як ртутна кулька,
твій край, що був назначений початком,
уже осягнуто. Старий початок
ще бгається у себе. А спіралений
кавалок шляху скручується ще
до цілковитих самоупокоєнь.
Ось він, початок твій, сіреч кінець.
А де ж це ти? Подосі – за шелом’янем
світ за очі забіглих душ? На споді
ворушишся, як тінь позапропалого
ожуреного тіла? За плечима,
що порізнили вікові світи?
Куди ти йдеш? Кажи – куди ти йдеш?
Ти, гордий рабе, гордий рабовласнику,
попав ув ополонку німоти,
котра морозом пряжить, наче приском,
Де ти єси? Кажи – де ти єси?
Де ти, кажи, єси? Єси, чи, може,
лиш був – колись, а швидкостей космічних
не постеріг за присмерком журби?
Усі шляхи впадають у безодню.
То ти зухвало край переступи
гулкої теміні. А віщі крила
ачи на злет, ачи на плавний спад
тебе подвигнуть – де сира земля
і одволожене сльозою небо
затуляться, як мушля правіків.
А що тобі вертати – в те гніздо,
розорене бідою? Там сторіки
плачів батьківських і гарячий чад
смеркавих дум. Туди, де неприхищеність
старечого знесилля, де журба
торохкає об стіни, мов горох,
де стеля нахилилась, ніби віко
віддавна спроневірених надій?
Туди – немов на лезо. Мов під дощ,
з якого виходу нема нікуди,
хіба що… і хіба що тільки … ні,
я не зайду туди. Не варт підносити
безвихідь власну. Ти ще – потримайся,
коли несила утекти життя
шалених шквалів. Шепочу – безгубо
і – вже безгрудо – шепочу – простіть,
простіть мене, утрачені причали, -
ти, мамо, батьку, ти, і ти, дружино,
і сестро, й сину, сину мій – на Бога -
опорятуйте із тяжких невір,
з тортур самодонищення – зніміть
моє здиміле тіло із хреста
і без соборування – тишком-нишком
віддайте шану прахові…
Спізнився.
Уже нема ні матері, ні батька,
ні сина, ні дружини, ні сестри,
лише вельможний вітер походжає,
перевіваючи зотлілі слупи.
21.4.
* * *
Люблю цю тишу гробову,
що всесвіт облягла вельможно.
Ні тобі пікнути не можна,
бо під параграфом живу.
Державить мною цей статут,
ці дозволи і заборони,
ці пункти, приписи, закони,
єдиний прихисток – сурдут,
розписаний в дві цвілі барви -
червону й чорну – ніби крик
і німота. Заціп язик,
негідний доброї покари.
Ти досі висох на патик?
То долучайся до казарми.
22.4.
* * *
Отож, звикай до таємниці,
ступаючи в обачні сни.
Розлогим летом ауспіцій
значиться воля сатани.
А що там сталось за порогом,
за знаним, рідним, за твоїм?
Де слізно розмовляють з Богом -
хто із небесним, хто з земним?
Твоя недовідома рана
ще не вбиває, тільки їсть.
Та вже і смерть – тобі кохана,
і смерть – неначе благовість.
23.4.
* * *
Не знаю – спав чи думав чи ввижала
біда, ота, що в душу увійшла
воложеним жіночим синім жалем.
Ріка – вельможно й радісно – текла,
уривки лиць, очей, долонь і реплік,
окрайці вижебраного добра,
і давні спогади – ще тільки-тільки теплі -
неслись водою тьмяного Дніпра,
і все сміялось, прагло, гомоніло
і наближалось, мінячи подоб,
немов минуле мною струменіло
і холодило мій гарячий лоб.
Кипить вода, а голови жіночі
аж гнуться попід вітром і дощем,
і всюди – очі, очі, очі, очі.
І всі – на тебе зведені. І щем -
і мій таки – розлився безберего
по всіх щоках, і чолах, і устах.
Невже я вдячний їм? Невже підлеглий?
Чого це душу геть проймає страх?
Вода кипить і голосів охвилля
лоскоче попід горлом – утону!
А хай тебе поб’є нечиста сила!
Це ти, мій Господи, наслав ману?
Та ж дай склепити очі перед ранком!
Та ж дай мені забутись – хоч на мить.
А вже біда – лиха моя коханка -
скрадається до мене, ніби тать.
24.4.
* * *
Ідуть дощі. І
