Зібрання творів - Василь Стус
життя – то сон. Ані кінця, ні краю
нема тим снам, котрими ти почався
ще до народження. Труна й колиска
рікою споминів кудись пливуть -
не знаючи зупину.
19.4.72
* * *
Вертають журавлі на ветхі гнізда,
і знову гріють витрухлі кубельця -
то він посидить трохи, то вона:
попустять крила, щоб було тепліше
утраченим згадкам. Поживу носять,
збираючи на древньому болоті,
де ще позаторішня рогоза.
Але для кого та твоя пожива?
Журавлику, згодовуй журавлиху.
Вона за тебе старша, але ти
за сина їй і друга і дружину.
Вона за тебе слабша, але їй
нестерпніше оце життя старече,
немов пригадування. Ці кружляння,
сліпучі плавні кола високості,
солом’яні острішки, перші котики
і літеплене кумкання в ставку.
Це молоде курликання малечі,
і сіра тінь по голубому леті,
і жебоніння круглого струмочка,
і задесення жовтодзьобий крик.
Усе в минулому, що на ході пристало
і довго-довго відступало в сутінь,
немов понадморського перелету
це перламутрове курли-курли.
Усе в минулому, а ти на кладці віку
постій на ’дній нозі, поляскай дзьобом,
коли німує первозданна тиша,
жовтогарячий і мосянжний світ.
Усе в минулому. Та треба гріти
його старечим тілом, щоб вернути
з непам’яті те все, що не вертає,
але на скарзі, ніби на крилі,
ще допильновує старечих років
35 на вірі, що од срібного шнурочка
урветься чиста ясногорла тронка,
і закружляє молода журавочка
понад давно занедбаним гніздом,
де журавлиху журавель годує,
немов дитину, матір і дружину,
і коло неї бідкається, ставши
позаду смерті власної. Ізбоку
життя, де згадок сірі вервечки.
Спогадування – ніби смерть уроздріб.
19.4.
* * *
Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море!
Струмуй, ясна бідо тонкоголосих вод.
Здається, от-от-от. Здається, тільки вчора
холодний запопав мене смертельний дрож.
Струмуй, водо, струмуй. Минуле не вернути.
Сьогодні – згибіло. Майбутнього – нема.
Щось на душі лежить, чого повік не збути,
ні з серця вирвати. Несила. Задарма.
Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, небокраю,
і зорі, опадіть з потьмарених небес.
Чи в світі є сурма, що по мені заграє
останньої уже. Щоб більше не воскрес?
Струмуй, ясна водо! Реви, аеродроме!
Підносьтесь, літаки! Ридайте, груди ринв!
І землю впережи, високий горній громе!
А все ж твої, бідо, огроми затяжкі.
Плач, небо, плач і плач. Ти, смолокрила хмаро,
благослови мене! Ти, блискавко, вістуй.
Нехай святиться світ! Йому бо ніч – до пари!
То ти, водо, течи! А ти, бідо, лютуй!
19.4.
* * *
Збігають літа самотою.
І вже не знаю, чи живу.
І скоро рідною сестрою
свою дружину назову.
І буде син мені, мов янгол,
і буде батько – наче бог,
бо всі нещастя – нам на благо -
покроплять сльози, як горох.
Весняним потічком струмують
твої окрадені світи,
ми – тих, а ті – про нас не чують
у рівновазі німоти.
Але верстай свою дорогу,
бо серце – вічності мотор -
де не пристане – слава Богу,
нас відспіває віщий хор,
землі і неба струмування.
І тільки Мати пресвята,
немов ошукане чекання,
все б’є поклони до хреста.
20.4.
* * *
Заплющу очі – темінь. Навмання
ітиму вслід за тугою. Дорого
повернення – яка ти невпізнанна!
Усе бо стало сторч, і все – чуже.
А ти іди. Повернення своє
відшукуй ген за віддаллю чекання.
Старі будинки, ніби обгорілі.
Глухий завулок. Балка. Терикон.
Та віддаляють кроки семимильні:
прочорнений, опопелілий ліс
(були народини, дешеві жарти,
обридлі співчуття…). І дощ. І ніч.
І жовтень. І рілля. І ожеред.
У нього впасти – і проспати – скільки
достане сил, і злості, і терпцю.
А ти іди. Усохлий кущ: калина?
Шипшина? Горобина? Свидина?
Усе розмила темінь. Не пізнати.
Межа – і степ. І вимоклий бур’ян.
Спить у яру шпаркий охлялий вітер.
Берусь угору. Череда берез.
Одвільгле листя, ніби кошенята,
з дитинства бачені – в рудім рову.
Червоні кола. Череда берез.
Куди ж бо далі? Вліво чи управо?
Угору? Вниз? Іще до дня життя?
А ти ступай. Її не обирають,
незнаної дороги. Нею – йдуть.
Розмитий приярок. На самім споді
спокійний, врівноважений струмок
свою самотність нишком розважає,
геть затікаючи за небуття,
де хлюпотить недовідома хвиля.
Ось кладка. І не ковзайся. Ногою
обмацай і упевнись, чи міцна.
Скинь оком – і минай. Громаддя ночі
береться у тороси. Мокрий сніг,
і збоку надбігає жовтий вогник.
Реве літак. Заходить маячня.
Де небо? Зорі де? Навколо – безкрай,
і так незатишно! Лише зблудивши,
ти пізнаєш себе. Острішки тіней,
стереометрія нічних думок,
підступні манівці орієнтирів
і розпачу зникомий парашут.
Занадто не присмоктуйся, ссавцю.
Дарма, ссавцю, присмоктуватись. Мати-
земля нечула. Ніби чужаниця,
вона, глуха до тебе, потурає
твоїм жалям мовчазністю. Лише.
Тож не присмоктуйся до неї. Марно.
Камінна грудка, вкутана людським
стражданням, нас вона не помічає,
у неї інший клопіт: галактичне
кружляння над безоднею. Вона
ще більше неприхищена за нас.
Дивися впрост. Над небо і над зорі,
повище всіх галактик і систем.
І зрозумій, що розпач твій бездонний
і безпідставний на оцій землі.
Дивися впрост. Спотвореного криком
німого рота затули. Дарма
колошкати оцю відьомську тишу,
це безгоміння всесвіту. Єси
сама-одна, сльозо космогонічна,
розпанькана і витеплена кришко
нечулості
