Зібрання творів - Василь Стус
суворого товариша і друга.
Загомонить тоді уся округа,
лиш я себе нікому не віддам.
Лише землі. Одній. І – тільки їй.
І їй. І тільки. Цій землі коханій,
котра не любить, не завдавши рани -
смертельної, глибокої…
15.4.
ШЕВЧЕНКО. ДОРОГА ДО ОРСЬКА
І закривавились твої сліди
по сніжних кучугурах. Скільки ока -
все далина: порожня і глибока.
А ти – іди. А ти – іди. А – йди.
Тут мали бути села й городи,
текли річки, стояли частоколи
лісів соснових. Пусто все і голо,
немов після татарської орди.
Був битий шлях – ще вчора. А тепер
весь виднокрай зотлів, а люд – помер,
а вітер видув, а сніги встелили,
а заздрісні боги благословили.
Цей навіжений, цей скажений степ
на весну бугилою поросте.
17.4.
* * *
Скалком світла і кристалом болю,
з візерунком шарлатових барв,
ледве прозираючи зі шпар
темряви, я все тебе здоровлю,
світе мій прощальний! Зачекай
ще – бодай на мить – бодай востаннє
кожною утраченою гранню
надивлюсь на гожий небокрай,
доки він мені протистоїть
круглою вельможною бідою.
Я своєю, світе мій, сльозою
можу неокрай овеселить.
Найчіткіша радосте – кінця!
Ринь упрост – до сонця і блакиті.
Гілочку, що в яблуневім цвіті,
голуби несуть до правітця.
17.4.
* * *
Нас порозсовано по цих краях,
не чути ані ворога, ні друга.
Лиш колобродить у душі недуга
і колобродить розпач мій по снах.
Де ти, мій милий друже? Озовись!
Чи ми ще разом зійдемось колись
на тиху на ласкаву на розмову?
Де щире серце зогріває слово.
Струмуй, бідо! І самотою впийсь,
і доки світу-сонця золотого,
шукай по зорях, де твоя дорога,
і – радістю од себе засвітись.
17.4.
* * *
Ясні тонкоголосять крони,
благовістує білий світ,
галуззя в білому полоні
журливих усмішок суцвіть.
Сідає птаство щебетливе
на молитовний ліс долонь.
Яка ж, природо, ти щаслива,
немов дніпровська оболонь.
Співають клени понад муром,
і, набубнявівши давно,
бруньки розпуклися і шкуру
до мене вкинули в вікно.
Скупі дари твої, природо,
як і віддячення мої,
але люблю твою погорду
і знаки приязні твої.
Високе небо наді мною,
роями бджіл гудуть хмарки,
моєю здушені журбою
гримлять тюремні лотоки.
Оборони мене, природо,
од всіх напастей борони,
вернувши з чорного походу,
до свого лона пригорни.
Моя прамамо і дружино,
зичлива подруго, жоно,
благослови ж любов’ю сина
і це за ґратами вікно.
Бо я між небом і землею
спинився в леті – посеред -
перед всеблагістю твоєю,
ждучи своїх страсних черед.
18.4.
* * *
Ми з теміні виходимо на світ
і знову повертаємось у темінь,
геть роз’єдинені і поокремі.
У кожного вельможний свій політ,
колиска і труна, котрі з народжень
собі на зріст обрати може кожен.
Та обертається життя на міт,
одвічно припадкові наші кроки
назнаменовує всевишнє око.
Викрешуючи іскри з-під копит,
біжать комоні, а кошлаті гриви
лиш бурями вселенськими щасливі.
Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт
у дикім передсмертному одчаї,
адже Господь живущих не прощає.
А прочуваєш галактичний гніт?
Стерпи, як сила є. А ні – то вмри
під моторошним сонцем, що вгорі
вельможно підбивається в зеніт.
Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.
18.4.
* * *
Іду за край. Оце долання кола,
оця вперед занесена ступа,
оця ява, ця порожнеча гола,
і ця вода, солона, як ропа,
і ця безвихідь першого початку,
які страшні ви! Швидше поминай
цей край вагань і не лишай про згадку
ні вогню, ні золи. Іду за край.
Як леопарди крізь вогненні кільця
проносять порив сторопілих душ,
отак і ти ув око смерті цілься
і відродися в смерті. І не руш
старого розпачу. Почнися далі,
ген за шелом’янем, на рубежі,
коли замерехтять тобі скрижалі,
але про них нікому не кажи.
Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю
росте у море гордий материк,
немов здревіле вічності свічадо,
як віще слово або віщий крик.
Іди – за край. Народження – по смерті
тебе чекає. Прагни стрімголов
на ту тропу, що яра, наче кров,
воліє душ, що щирі і одверті
так і живуть – своїм передкінцем,
як припочатком. І рушають д’горі,
коли біда оба крила просторить
і повертає вічності живцем.
18.4.
* * *
Старого пня непроминальний спомин
чадіє, наче дим. Волокна намезг
утято при землі. Забуте небо
болить, як ампутована рука.
Ще мариться висока крона, щебет
веселих птаств і заволоки хмар,
рожевлених світанням, гойний вітер,
з яким ти радісно ставав на прю.
Усе це збереглося в пам’ятку,
та усихають спомини. А глибом
ворушиться сповите в сон коріння,
переганяє по старих судинах
застояний і збрезкотілий сік.
Інстинкт життя ховається од тебе,
і непомітно спомин увіходить,
і долітає до старечих снів
охляле, виголіле геть бажання.
– А, все немудре! Сниться – то і сниться,
і казна-що ввижається – і вже.
І так над плесом мертвої води -
вона живіша од живої – висне
на шелепочку сподівання корінь
і дотліває спогадами. Гляне
у себе і, відстрашений явою,
