Зібрання творів - Василь Стус

і почезає. Поки сонце зійде,

то може очі виїсти роса.

Ти пам’ятаєш – я тобі казав:

повіки не вмирають справжні люди,

бо хто родився для добра, той буде

до смерті кудлитись, немов гроза

над білим світом. По дощах і бурях,

по смерках, і обмовах, і смертях

він виторує найкоротший шлях

до радості – із горя та зажури

на ясен день. А ти благовістуй,

благовістуй мене своїм чеканням,

моя пшенична кришечко. Кохання

моє маленьке, спогадом частуй,

видінням, щебетом, словами, сміхом,

ще й ручками рожевими тріпни

і чорну смерть мою перепини,

і одведи од мене люте лихо.

Ти знаєш, я їй-богу, аж боюсь

подумати: як стрінуся з тобою.

Пощо, татко, не грався ти зі мною,

де ти так довго був? Що, як заллюсь

зрадливою сльозою? Як, безсилий,

тобі скажу про незбагненний світ,

криваві сльози та кривавий піт,

де не одного з нас вже смерть скосила.

А ми ступаєм далі – кумельгом,

то пагорби, то падоли, то вирви.

Що ми занадто щедрі, надто щирі

щоб не періщило нас батогом.

Тоді чого ж ти світу не зробив

хоч трохи кращого? Тоді для чого

на білий світ мене ти спородив,

як радості утрачено дорогу?

Що я скажу? Як страшно повідати!

Душа не своїм голосом кричить.

Аби – любити. І – аби страждати.

Так я скажу. І син мене простить.

* * *

Горить гора. Горить і ліс, і небо,

і діл – у полум’ї. І річка – ув огні.

Гарячий шепіт. Любий мій, не треба

не треба, любий мій, тебе – мені.

А сонце – сторч. А закипає спека,

живиця топиться і скапує смола.

І в два крила – ми летимо далеко -

далеко – далі й далі до села,

де гаснуть гори. Де димлять дерева.

Чадіє небо. І ріка – в імлі,

і Богородицею вийшла мева

з брунатною зорею у чолі.

Одна – червона. Друга – золотава.

Одна – солодка. Друга – аж терпка.

Одна – тяжка біда. А друга – слава.

І губиться розгублена рука,

і я вже рвусь – від себе і до себе.

Із себе рвусь і навздогін – женусь.

А понад нами – божевільне небо,

і божевільним я богам молюсь,

і так кажу: не вами, а за вами

на вічність ближче, по краю світів

ми разом поєднаємось серцями,

відступляться обожнення і гнів

перед Тобою, Матере і Діво,

перед Тобою, Друже і Жоно.

Бо ми, лише відходячи, щасливі,

зі стебел повертаючи в зерно,

де всі узгір’я ще й не паленіли,

де зграйна річка утекла назад,

де ще перед життям ми загубили

Семіраміди химородний сад.

Де при початку сходжень всіх і спадів

ми обронили, як гірку сльозу,

свої серця, котрим нема пощади,

коли заходить тільки на грозу

опроти шалу, поклику, бажання,

опроти всіх народжень і смертей

постане, рушачи гріхи кайданів,

вістуючи повернення, Антей.

І потечуть піски назад – у гори.

І ліс у твердь одвічну одбіжить.

І вигадані межі переоре

той, що із нині повернувсь у вчора,

аби себе по смерті одживить.

12.4.

* * *

Планета серця, трагедійний зал

опукою підноситься в узвишшя.

Продертий розпач так його колише,

немов біди тисячолітній шквал.

Хоч вись разить зухвалих наповал,

та порив нас відроджує і кличе

перелітати смертне узграниччя,

аби в пекельний вечора опал

крилом сягнути – в лоно самоспалень

до молодих і радісних офір.

Хай буде в серці злагода і мир,

бо ж ти господніх був забаг скрижалей.

Вгорі лунає галактичний рокіт.

Туди нас біди піднесуть високі.

І причастися тремола світів

уводнотон із мідною сурмою,

що здалини програла за тобою

в сто спогадів, проклять, і сліз, і снів.

То ж ти – повище себе стань. Над долі

залізний знак. Над себе і над світ,

передовірившись своїй сваволі,

котра одна кермує наш політ.

* * *

Зринув дощ – і серце захмеліло,

стигле ґроно гроз

з-поза хмари жаром заяріло:

начувайсь погроз.

Щедрий гамір котиться узліссям,

в рівчаках реве.

Небо, земле! О благословися,

зельне і живе!

Солов’ї пороснули, а знагла

й місця не знайдуть.

І цвіте душа твоя ненатла

і уста цвітуть.

Що нам ця гроза і що нам бурі,

коли рідний край

насилає радісні тортури.

Так повік карай,

Господи, і поєднай всевладно

воду, небо й твердь.

І любов, що, як гроза, пожадна,

і життя, і смерть.

І залий цей яр крутоберегий,

і серця залий.

Хай з’єднаються без обереги

в сповитку обійм.

Що зачнеться доброї години

в бурях і сльозах?

Боже, дай нам радісного сина,

мріяного в снах.

Руки, ноги, долі – все сплелося,

поки не помру.

Де струмить волога, де волосся -

вже не доберу.

Це бо квітка, і земля, і мати.

Це – говорить кров,

що любити – значить існувати,

бо життя – любов.

Бо зійшла на мене благостиня,

обуяла мить,

білий світ – і перший день творіння -

грає і струмить.

14.4.

* * *

Росте гора, і доли утікають,

і небо ближчає, і зорі все колючіші.

Відвирували сині водограї,

і відспівали придніпрові кручі.

Росте гора і репається діл,

та тягнеться дорога за ногами.

Нарешті – скоро стрінуся з богами;

ти там, причале мій. І там – приділ.

Ввійду в