Зібрання творів - Василь Стус
котрої вся душа твоя запрагла
отак невідворотно, як і знагла.
Колись розпукне серце, чорний вечір
опазурить твої одлеглі плечі,
і кроками останнього предтечі
навернеться до тебе смерть твоя,
розгойдана, мов човен. Течія
знесе і знак і витре яру тінь.
Тоді однаково – живи чи згинь,
недолюдку, од власної правиці.
Так суджено тобі од ауспіцій.
10.4.
* * *
Десь я спинився в самовижиданні
і відростаю на однім жданні,
і в ньому старію. І, мов чернець,
кладу тяжку епітим’ю на себе
і так покутую людські гріхи.
Спинився – і сподіюся. На час,
і на єдиний. Більше ні од кого
не жду вісток у довгім миготінні
іще спередодня ужовклих ранків
і ще до смерку вимерклих ночей.
Старий декорум чезне на очах,
я ж гаюсь в епіцентрі існування,
папір мережу, никаю очима
побожеволілими. Жду – не жду,
а жодна дума вже не пригнітає
душі моєї, що оббрякла гнівом
і в гніві твердне. Все старе життя,
ножем утяте, відійшло за ніччю
по цих скрадливих і обачних снах,
упереддосвіта втекло. Ти – рура,
обабоки утята. Ні кінця,
ні краю власного тобі не знати,
а тільки чути, як чужі вітри
гудуть тобою й стогнуть. Повідають
про зими людства, що бредуть дорогою,
немов сліпці, що брейгелівським пензлем
проваджені, мов п’яні, на рожен.
Десь я спинився в самовижиданні,
і, ставши ззаду себе, жду-пожду,
коли поперед мене стане військо
моїх одмерлих і нежилих душ,
і я за них сховаюсь, мов за себе,
тікавши світу…
10.4.
* * *
Недоля вже нитку сурову снує,
а згадую знову і знову
в каміння вмуроване серце твоє,
незнаний, незвіданий Львове.
Здається, від панських полишений учт,
камінний, кремінний, залізний
мені ти постав із підзамчових круч,
хоч сльози сліпили, як близни.
Торговище совістей, радощів, душ,
де золотом писані ярма,
ти вився провулками, круглий, як вуж,
од мене ховався недарма.
Бо що мені горда твердиня жаги,
бо що мені пам’ятний цвинтар.
Сплюндрована річко, твої береги
стріляють ув очі, як флінта.
Бо що мені трунок, цей трачений чар
оцих знакомитих батярів,
як колеться небо – за вдаром удар,
і дощ смертеносний ушпарив.
Раз пусто і голо і чорно довкруг,
раз чорно, самотньо і голо -
заходь же тепер за останній свій пруг,
за висліплі геть виднокола.
Пора відлітати. Сувора поро
опровесни, ти нескінченна.
Боюсь, перестигне пекуче перо
од праісторичного щему.
Дарма. Обібрався на дурня – і вже,
коли обібрався на дурня.
Бо не береженого Бог береже,
а смертна із мармуру урна.
Попереду білий, як смерть, гробовець,
і рвуться угору собори,
і хай би вам грець, і хай би вам грець,
всі завтра, всі нині, всі вчора.
10.4.
* * *
Твоя господа – камера ясна -
загупала в чотири чорних мури.
Щось вимінила у твоїй натурі
від тебе відгороджена весна.
Заворушилась зграйка таємниць,
що, спогадами збуджені, постали
і пугачем із досвіта кричали
і пахли першим листячком суниць
і прілим листям, злежаною глицею
і труском пересохлого гілля.
Догожею блукає молодицею
круг мене смерть. Я в неї немовля,
чий плач вона, мов мати, заколише,
і цицьки дасть, і на очах приспить.
І стане у господі ще тихіше,
навік у грудях відторохкотить.
Єси блажен, раз до кінця доходиш
і не дивуєшся. Єси блажен
за те, що вже себе не воловодиш
надією, котра не береже,
а більше губить. І віка збавляє.
О чорне узбережжя спроневір!
Лише про що то шепчуть шерхлі губи?
І що шукають очі проміж зір?
12.4.
* * *
Вже обрій – наче крига молода
озер передзимових. Підростає
далекий ліс на холоді. А небо
пустилося втікати від землі.
Рілля чорніє. Зазимком іскрить
порожній, безберегий, неокраїй,
вітрами видутий уздовж і впоперек,
натруджений, відголосілий степ.
Не брижиться, а ніби напинається
озерна хвиля, перегускла з ночі.
А окраєм проходить мій синочок,
шукаючи, де батько походив
надузбережні тропи. Круглі очі
не попускає подив. Скільки літ -
і скільки зим, і осеней, і весен -
а все здається: випливе нараз
із очерету човен.
Але мертва
сичить вода. Ніщо ані зрухнеться,
і тільки чорна зграя вороння
летить понад безоднею і висне
так, ніби в безмірі, геть відірвавшись
від тяготи спогадувань і снів.
А син іде – самотній і сумний -
тримає у руці очеретину,
і човгають на ніжках шкарбунці
об перемерзле груддя бездоріжжя.
– Синочку, – я нашіптую йому
із непроглядної пітьми. – Повідай,
як ти живеш і що тобі робити
3О самому бідному? І де матуся?
Про все мені, не криючись, повідай,
до себе, як до мене, прокажи.
І син сказав: немає мого татка,
нема й не буде. Що ж мені робити
самому бідному? Куди піти?
…І збіг сльозою зі щоки мій сон.
Дивлюсь – аж двері, два болти і вічко
та вирізу квадрат. І пильне око
мене тримає на прицілі. Темінь.
Сімдесят другий рік, хоча століття
і не згадаю. Київська тюрма.
І я помалу повернувся в себе.
12.4.
* * *
Перед тобою незбагненний світ,
синочку мій, моя пахуча кришко!
Твій тато обертається на міт,
кудись у безвість вирушає пішки.
І холодно, і сумно – сам-на-сам
без віри, що до тебе
