Зібрання творів - Василь Стус
Тут легко нам розпізнавати долю,
що босоного бродить по тернах,
аби кривавився твій чесний шлях
і людям очі пік, як дрібка солі
од вікових терпінь. Од вікових
бажань добра, і сподівань, і зичень.
Навіщо віку ти мені зигзичеш,
моя зозуле? Таж бо жити – гріх!
Допіру починається життя,
а вже і край. Попереду народжень
чигає смерть, що, мудра і вельможна,
карає нас на самовороття.
1.4.
* * *
Бажання жити – тільки-но на дні.
Твої саморозщеплення скінчились,
і гордий дух уже лишають сили,
і оступили душу три сумні
високі тіні. Перша: згинь, мій сину,
бо марно – скніти. Краще й не живи.
А друга – не забудь же України,
як буде тяжко – то її зови
і душу тіш далеким пожаданням.
А третя: те, що є, і що було,
і те, що буде – тільки часу дляння,
котре за сподіваннями пройшло
у тьмяну порожнечу лабіринту,
з якого людям виходу нема,
іржею розуму всю землю вкрито,
її іспитувати задарма,
але не ремствуй і на світ вельможний
утаємничений, як і земля.
Даремно. Існування – не обожнюй,
людина кожна – ніби немовля,
поставлене саме супроти себе
поміж меридіанів і широт -
згубила землю, не сягнувши неба,
ця жертва найчесніших із чеснот,
не може вирватися із облуди,
бо білий світ – лиш десь, і щось, і хтось.
Колись Ісусом мудрий був Іуда
і став Іудою Ісус Христос.
А прозирни за перші припочатки,
де все було незаймане, як твердь,
по той бік всіх бажань, не мавши гадки,
що то таке – життя , а що то – смерть.
2.4.
* * *
Нема кайданів, щоб твій дух здушили,
таких немає в світі гільйотин,
котрі б убили душу, геть зболілу -
так, як за матір’ю боліє син.
А мати моя – правда, справедливість,
добро, любов і усміх на лиці.
Ми й карані пробудемо щасливі -
то сльози радості, що на щоці
горять і тьмяно світять перламутром,
лише відрада у моїх очах.
Ото мій шлях – по межових стовпах,
де протирає очі світле Утро -
весна твоїх високих благостинь,
веселка усеспільної спільноти.
Даруй же світові свої щедроти
і радо – згинь, вщасливлений – загинь.
Бо ти не сам. Бо ти ланцюг живого,
бо ти бажання вистражданий край.
Карай мене, мій Боже. Слава Богу,
що зглянувся на мене. І – карай.
Бо це ж бо – найповинніша повинність:
не зраджуючи правду і добро,
їм принести без чорних заборол
свою любов, одяку і дитинність.
Збагни ж нарешті – вільний, вільний ти.
Таж тільки люблячи, з нас кожен вільний.
Душі розспіваної сині ріллі
ряхтять од ніжності і ліпоти.
3.4.
* * *
І ось він, сон – вістун лихої правди:
мій давній друже, здибавшися знову,
обоє збоку себе і світів,
не знаємо, за що і зачепитись,
аби життя пізнати хоч на смак.
Глухе склепіння паркового кону,
де ні акторів, ані глядачів,
де тиша, і туман, і та безвихідь,
якої не обійдеш і за вік.
Згубившись між порожніми стільцями,
ми вижидаємо, коли чекання
бодай із себе витворить сценарій,
на безнадії ведений сюжет.
Та кін порожній. Тільки ходить вітер
поміж стільців, ворушить пале листя,
папір із-під морозива, газету
і перетрухлі клаптики надій.
Отак сиди і жди – і збоку себе,
і збоку світу, доки німуватиме
оце осіннє вихололе небо,
в якому ані сонця, ні зірок.
Ти ще всміхаєшся. І невеселі
пускаєш жарти, а заморосило -
і вже не всидіти і не діждати
страшного і жаданого кінця.
Бо втрачене саме ждання, що чезне
в цій порожнечі світової тиші.
Так, ухопившись обома руками
за себе, ми вглядаємось у смерть.
Така невідворотна і видюща,
вона осклілим оком подивляє
дві поторочі, що своєю вірою
вельможний порушають супокій.
Народжений, щоб стати за офіру
оцій недовідомості смеркальній,
ти знаєш : дійова особа – серце
в цій героїчній драмі без кінця.
Супроти нього – таємничий всесвіт,
що стугонить останнім стукотінням.
Змертвілим товщам тверді многоликої
здається: смерть запрагла воскресінь.
Тож – наслухай себе – а порожнеча
усесвіту, заслухана в останній
спізнілий рух єства, вже вижидає
фіналу, як затихне довкруги
все, що наважилось проіснувати
опісля себе. Самовигоряння
йому незвичне. Віра ж бо триває
останніми жаринами жалів.
6.4.
* * *
І ось: росте гора і всі надгір’я
стекли на діл. І вись перемогла
бажання обрію. І над сузір’я
уже знялись червоні два крила.
Пришпилена цвяхами голубінь
вже зісподу полощеться. Імлою
окрилася дорога за тобою -
від дорогих і втрачених святинь.
І наче все те придалося в сні:
і дім, і очі матері сумні,
і батько витужілий , і дружина
тонка, як щогла. Де ви всі тепер?
Та тільки хтось із нас уже помер,
бо вже душа урвалась, як крижина.
* * *
Тебе пойнято дрожем світовим,
нещасний люде. Витворивши звіра
з самого себе, ти, своїх омирень
позбулий, поснувався, наче дим,
на попелищі власному.
Святим
ти поставав, коли земна довіра
була в тобі, немов одвічна пригра.
То ж де той світ? Ти розлучився з ним,
опроти ставши. І вселенським дрожем
тепер пойнято кожен рух твій, кожен
бажання клич донищенням страшить,
неначе смерть – то найсолодша
