Зібрання творів - Василь Стус
вовтузишся, вияснюєшся, гаснеш,
вганяючись у безмір німоти,
і солодко пшеничним хлібом пахнеш,
і світлою сльозою благостин.
Мені відкрилась галактична бездна.
Я ж зоряною штольнею лечу
і, вигоряючи, свій шлях значу,
хоч згадую тебе – і серцем мерзну.
«У тебе в надрах визріває безум,
о земле-мамо!» – скільки сил кричу.
І тут, як Фенікс, що зродився з пеплу,
мені душа вертається із пекла.
28.3.
* * *
І серце страх огорне:
не жити, а весь вік
промучитись? О горе,
бо бідний чоловік
за марним сподіванням
увесь розгубить дух
на долі довге дляння
й пригадування скрух.
Помрій, помрій, ледачий,
у неживому сні.
Ти що це, дурню, плачеш?
Ні, слава Богу, ні.
Все вигадка – що снилось
і з ночі увійшло,
до серця прихилилось
і мову одняло:
ця щедра самострата
заради всіх зарад.
Не варт і вік збавляти,
і мучитись не варт
над тим, що перебігло
по досвіткових снах.
І вже. Ущухло. Стихло.
Розмилося в віках.
Повірилось – і буде.
Помріялось – і вже.
Не вірте, хорі груди,
що Бог вас береже.
30.3.
ЗИМА 183О РОКУ
Куди не глянь – ані душі навколо,
і тільки сніг, і сніг, і сніг, і сніг.
Коли б ти міг, коли б не серце кволе,
та так між кучугурами і зліг,
і вже. Конай, мій найдорожчий світе,
в моїм стражденнім погляді склепись.
Напевне, задарма, несамовитий,
благословенну ображати вись,
та ж докір твій справіку нескінченний.
Це окрай твого існування. Край
твоєї віри, мов поріг шалений
над безгомінням вічного добра
самоутрати. Лиш від себе збоку
ти подивляєш пустку порожнеч,
о Господи, страшні твої оброки,
які ти завжди правиш од предтеч.
Який це жах – померти, аби жити,
щоб існування відслонила смерть.
Як винести тягар такого гніту,
яким нас придушила чорна твердь -
бідою літ, смолою спроневіри
і галактичним мерехтом ночей.
Ми женемось у моторошнім вихрі,
але втікає світ з-перед очей.
Втечу. За окрай. Геть за безберегий.
І далі – за останню за межу.
І так з розгону – і не вбережусь -
сторч головою в смерть, не ждавши черги,
щоб і не відати тебе, страпатий
отруйний світе. І довіку щоб
у небутті вельможно заховати
оцю найвищу із своїх жалоб,
котра тобою світ благовістує,
котра передаровує життя
у те спокійне віще небуття,
що ані губить нас, ані рятує.
Сльота і сніг. Вода і хлющ і крига.
Мороз, як присок, душу обдає.
Зайшлася дрожем світова хурдига
і людству геніяльність воздає.
Бо чуєш: грім шматує мерзле небо,
і коле хмари чорний льодостав.
Бо генія покутувати треба,
аби на всесвіт велетом постав.
31.3.
* * *
Не потурай жалям. Бо то дарма -
своїм жалям намарне потурати.
Уже таким тебе зродила мати,
аби назнати, що то є – тюрма.
А, може, й шляху кращого нема,
аби себе об зорі обкарнати,
коли між вами – ґрати, ґрати, ґрати,
і вічність – за замками сімома.
Щоб ти збагнув нарешті, хто єси
і задля чого ти єси у світі,
а задля чого в’яли на суцвітті
оці отерплі тіні-голоси,
що самотою тут були карались
і тугою, неначе синню, брались.
31.3.
* * *
Уже опали всі старі ослони,
і оступило душу сто вітрів,
і почалися радісні полони,
і, полонений, ти увесь ожив.
Куди не глянь – перестороги віщі,
і світ січе, і шарпає, і рве.
Шалені бурі, серцю ви миліші,
аніж круте мовчання горлове.
Вшрубовується молоде коріння
у камінь надр і п’є живлющий сік.
Коли на серці смерть, як воскресіння,
то підростає справжній чоловік
і, син землі, він вітрові супроти
підносить, ніби меч, гінке стебло,
бо добре знає, що земні оплоти -
те все, що з благодаті проросло,
ті будяки і квіти – вся стоока
земна подоба. А спонука сил
недовідомі наші стелить кроки,
як до безсмертя, до старих могил.
1.4.
* * *
Усе – в народженні, усе – у плоті й крові.
Долає смерть одне живе життя.
Те, що колись, поставши із любови,
ані про спин, ані про вороття
не відає. Оновлення планети -
у смерті смерті, в радості чинінь.
Отак і ти постанеш знов, поете,
з майбутнього високих благостинь,
коли навчишся бачити й любити,
радіти веснам, першому зелу.
Лише збагни: людина – небожитель,
не відданий ані добру, ні злу,
лише живому – тому, що у русі
шукає, прагне, твориться, кишить.
Квітуй же сподіванням, бо в окрузі
усе запрагло тлін свій пережить,
аби себе подовжити у леті
годин, зірок, галактик і систем.
Благословенна ж будь, моя плането,
благословенний серця вічний щем,
благословенні зорі над водою,
і райдужне суцвіття по дощі,
і кроплене живлющою росою
бажання невгамовної душі,
і усміх матері, і плач дитини,
і птахи вільної високий лет
бо існування зоряні години
підносять нас угору і вперед.
1.4.
* * *
Допіру починається твій світ,
допіру сонце зводиться найперше,
допіру ти доходиш власних звершень,
а вже дорозі й загубився слід.
Оці заломи долі, шпичаки
іще до жнив, ці западання в горе,
о як вони безмежно дух просторять!
Тож подивляй майбутнє
