Зібрання творів - Василь Стус
у радощах собі збавляєм віку.
Тікай же свого світу, недоріко,
або чекай, коли той бог воздасть
за самокатування – по заслузі,
за самознищення – ясним добром.
Тож пийте самоту, неначе бром,
радійте смертним шалом, любі друзі,
бо роз’єдинена людська душа.
Які тяжкі – ці брили порожнечі
всесвітньої, а ви – її предтечі -
пильнуйте в страх укутаних бажань -
подалі неба і землі, подалі
від себе уторовуйте шляхи,
оберігайте власні потрохи,
яких, крім вас, нікому і не треба.
Ви, лялечки із алкоголем щасть,
загорнуті в свою усохлу душу,
ще начувайтесь: тіло ваше здушить
ця зраджена душа. Або продасть
за шеляга якому смітяреві.
Найкраща насолода – смерть жива.
Вас утішає тиша гробова,
бо од віків довліє злоба дневі.
22.3.
* * *
Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж – не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай -
і я тебе почую. Синку мій,
ти вже не йдеш мені в розкриті руки.
Не дай же, Боже, звідать тої муки,
котра на мене дивиться з пітьми.
Там тисячі недовідомих днів,
від подумів уже холонуть груди.
Ні, не було мене, й нема, й не буде:
судилося згоріти на вогні
на власному – залишиться лиш тінь
та дим від попелища зрине вгору.
Двигтить, як молот, моє серце хоре,
та ти ж мене – і мертвого – зустрінь.
Це ж я тобі назустріч завше йшов,
і серце обпікалося тобою -
знайди ж мене – під чорною ганьбою,
межи слідами чорних підошов.
22.3.
* * *
Здається, нас ніколи й не було.
Загублені у предковічнім міті,
ми нібито й опали на суцвітті,
бо наше дерево не одцвіло.
А ти збирай, мій сину, гнилички,
що падають додолу, ніби в казці.
Хай придається вигадане щастя,
у липові озуте личаки.
Мовчання – перша заповідь моя.
Страждання – друга, сподівання – третя.
А з заповідей народився кетяг,
що гронився – та змила течія.
Тепер пливи, як пліт, поперед себе,
до нього власні кості долучай.
Цвіте у дикім полі молочай,
а більше нам нічого і не треба.
Бо нас ніколи так і не було,
ми виросли між небом і землею
і оросили кровію своєю
те, що неначе рана, запеклось
на грудях наших. Ось він – материк
преславного і пресвятого болю.
Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю
і заховай глухонімий свій крик.
22.3.
* * *
Дороги серця – як дороги долі,
що заступили всі земні путі.
Тепер буремній укорись сваволі,
котра провадить у новім житті,
де почезають всі орієнтири,
де тільки небо, і земля, і ти.
Тепер своїм дерзанням освяти,
тепер скупай у струмуванні віри
те серце, що забуло власну путь,
той порив, що, немов вітрило в спеку,
геть приопав. Благослови ж далеку
дорогу – ту, котрої не збагнуть,
але котрою біди йдуть щасливі,
котрою бурі й грози прогримлять.
Як коні вороні, твої стоять
бажання – вільно тріпаються гриви.
23.3.
* * *
Спадного сонця гаснуть вечори
один за одним: смеркне перший обрій,
потому – другий, третій. Ніби обри,
вони запрагли смертної пори.
А ти біжиш крижинами утіх
по цих уламках заскленої віри.
Як за тобою ополонка зирить!
І як до себе врочить, мов на гріх!
Спадного сонця гаснуть вечори -
старезного вертепу ява друга.
Не добереш ні ворога, ні друга
на пекла пережареній чарі.
Ця хвиля радості між двох страждань
ласкаво набіжить – і враз поглине.
Немов нічна зигзиця, десь дружина,
котра без тебе визирає рань.
25.3.
* * *
Мов цілорічні весни – це життя.
Його озоном споєний смертельно,
я вже й не сподіваюсь вороття
туди, де ясно, сонячно і зельно
було душі, що стліла на вогні,
коли під досвіток лягла ріллею
і обагрила кровію своєю
майбутнього недовідомі дні.
26.3.72
* * *
І ось нарешті: сто чужих подоб,
що встрягли в тебе, як отруйні стріли,
поодпадали. І вертають сили,
і вічність студить твій гарячий лоб.
На віддалі постало сто жалоб,
котрі справіку душу попелили,
і визирають, чи проляже шлях
у галактичний безмір, по зірках.
Рушаю вгору. Земле моя вічна,
я відробив – уже, як тільки міг
усі твої відпаростки смерічні.
Як маю я оклякнути між криг,
то ось мій вибір: в галактичнім леті
благословенної сподоблюсь смерти.
Бо, віком проклятий, ще голос чув
прапрадідів, і пісні не забув,
котра віджилих до життя вертала.
Я б міг ходити за селянським ралом,
косити, сіяти або рости.
Як моторошно – марно провести
своє життя – щоб так душа й не взнала,
хто ти єси і що ти. Ось він, гріх:
сподобленому років молодих,
опочтувати свій кінець життєвий
безсмертним скарбом рідної землі.
Лиш на свої не настромись жалі,
а порадій, що твій ісход – миттєвий,
що простір волі – чорний, як крило
вороняче. Як тиша, підійшло
до тебе небо. Темрявою вкрило
і божевільні зорі посвітило,
і благодать на тебе пролило.
Прощай же, земле. Ось
