Зібрання творів - Василь Стус

і гуркотом тролейбусів відчув я,

неначе хтось висвистує мою

мелодію журливу – тьмавим альтом.

І я потерп. І моторошний день

за цим журливим свистом ослонився.

Це – ти. Це – там десь ти. Коли триваєш

на відстані од себе – то, напевне,

хтось непомітно в тебе увійшов

і причаївся. Навіть, марновіре,

ти й не зогледівся. Старі шляхи

(їх пам’ять жужмом кинула)

лягли супроти. Походи ж удруге

своєю молодістю і збагни себе

перед народженням Христовим -

як час потоком римського літочислу

збігає в діл. А там стоїть трикліній

для поминання сущого. Три смерті

у ложах повсідались і мовчать.

Що перша – то неслава. Друга – рвійство,

а ця – провина. На ослоні ж – ти,

за власним поминанням. П’єш фалернське

густе вино, поклавши чесний хрест

і на чоло, й на груди. Знай, небоже,

що приневолений іти до себе

усе назад, ти тінь свою згубив,

що пам’яті трималась, як останній

причал на Леті. Що помер Харон,

пустивши утлий човен за водою.

Що мертві плеса мертво відбивають

тебе, померлого в живій душі.

Що уступилося – збагнув нарешті!

18.3.

* * *

a

Уже ви за шелом’янем, літа,

де спалахнула молодість прощальна,

немов осердя серця і мета

неосягненна і непроминальна.

Уже ви за шелом’янем єсте,

діброви, що окрились чужиною,

ви ауспіціями лежите

чи піді мною, ачи наді мною -

запевне, вже довіку не збагну -

куди вас пронесли зловісні крила.

Як в ополонку, в спогади пірну:

бувай, любове, що мені яріла

якраз учасно, коли перший лет

мене підніс увись, рвучи коріння.

І втрати мовили, що ти поет,

хай без благословенного горіння,

та мовили утрати. І пильнуй

тяжіння серць, і подумів, і віри.

І радісно в недолі розкошуй

кривавими слізьми. Та тільки – щиро.

Уже ви за шелом’янем. Та ніч,

і сніг, і парк, і ліхтарі у вітрі.

І грає Лесбія тобі на цитру,

і зазирає до журливих віч.

І вже дзвінка тополя вироста

з душі окраденої. Серед степу

відстрашливі міраклі і вертепи

і дзвінкогорла сурма золота -

понад туманом, димом і пітьмою,

над зорями, галактиками, над

смертельною твоєю самотою

уже лопоче щастя щедрий град.

Неначе лісового джерела

розлоге і вологе жебоніння,

немов іржання коней край села,

оце нагірнє вивільгле струміння -

так струменіє повногорлий гук.

Схилися ж до струмка, що ламле зуби,

і в давнині шукай собі загуби,

доплівши давніх радощів до мук.

19.3.

* * *

b

Яким єдвабом повен жайворон

вологого поранку!

Оцих нагірних зір ясне добро

попий із дзбанку.

Як срібно сонну тишу зворуша!

Які смертельні перепади!

Як тріпотіти вміє ця душа!

Які рулади!

Поснулий ліс, як мамут викопний,

встромляє в темінь бивні.

Навкруг озера, копи і лани -

мов срібні гривні.

Ворожать хмари, думи їх яснять

і розвидняють.

Підноситься над сходом благодать -

їй пучки сяють.

Крізь прірви гір проламами небес

вони знялися.

Благословен, хто в радості воскрес,

благословися ж,

моя кохана земле, чужино,

плането віща!

Моя любове, усмішко, мано,

ти ще миліша.

Як руки ранку, довгі і ламкі,

і сині вруна,

оглохлих жил голодні лотоки,

і дум лагуни,

і це відьомське – з жита – підпадьом

перелякалось.

Усе навколо зводилось добром,

добром і слалось.

Ці перелети щастя і смертей,

ці недолети,

зигзаги рук і плетива очей -

господні мети.

В ту прірву берегів уже пора,

в ту смерть і щастя.

Розпукся, мов троянда, небокрай -

хай йому трясця!

19.3.

* * *

с

Вже цілий світ – на кінчику пера.

Тепер сочіться, смертні алкоголі

моєї туги, радості, недолі,

коли вже я ні зла, ані добра

не відаю – по той бік існування,

по сей бік смерти. Душу спопеляй,

що за шелом’янем. Блаженний край

наблизився – господнім насиланням

на чорну цятку болю ти змалів,

напружений останньою жагою,

щоб закуріла путь – отам, за мною,

між стовбурами чорних вечорів.

Душе моя, вганяйся, скільки є

в потойбік себе, де синіє воля,

нехай киплять криваві алкоголі -

це смерть своє вітхнення пізнає.

20.3.

* * *

d

Десь пише сонце фантастичні кола,

пучками світла ринуть із пітьми

кохані руки, од ждання схололі.

Пощо ти б’єшся білими грудьми

об цю німу, цю залізобетонну

оббряклу тишу? – Милого верніть!

Боги, не крайте ніч її безсонну

і од безмежних днів обороніть!

Моя школярко, усмішко, дитино,

моя зажуро, на піддайсь біді!

А жди мене. Хоч мертвий – я прилину,

приб’юся, хоч би й трупом по воді.

20.3.

* * *

По чорних водах човен мій поплив,

і вже не видно ні землі, ні неба.

Зайшло на бурю. Мабуть, так і треба,

щоб ти себе в цій теміні згубив,

щоб хоре серце горем досадив,

скорившись волі лютого Ереба.

Пливи ж, мій човне, далі. Перед тебе

ще стільки є настрашливих світів.

Не заглядайся в моторошні хвилі

і не чекай, що в чорному знесиллі

ти виміряєш горя глибину -

ще майорить душа, немов вітрило,

котрому вітер обриває крила,

вона ж провидить далеч осяйну.

22.3.

* * *