Зібрання творів - Василь Стус

усе живе проллялося в рядках,

де ні оскарження нема, ні болю.

Бо, тратячи, своїх доходиш меж,

ані пережидаєш цю недолю,

ані до себе трудну не зовеш.

Бо вже нема ні смерти, ні недолі,

а є налита чорнотою ніч.

Як роз’яріли зорі охололі!

І як байдуже хиляться до віч!

А ти шугай – у самокружелянні

(немов планета згасла? чи болід?)

Тут ані дня, ні ночі, ні світання,

і почезає за тобою слід.

11.3.

* * *

Спить жона, золотими ножами

пообкладувана,

на зажурену схожа маму.

Боже, мов же, – як там вона?

Що за сон їй стриміє в сумнім узголів’ї?

Що за дума притлумлює душу її?

Так їй хочеться сліз,

щоб проллятися в зливі,

щоб в обидві руки гарячі текли ручаї.

І тремтить її пам’ять, як яра свіча попід вітром,

під ногами – як прірва – двадцять і четверо днів.

Ніч безсонна і довга. Вибачай, коли спогади витру

номерним рукавом. Я завше прощався, як жив.

Все прощався з тобою, бо здавна обпився бідою,

знав, що небо одміниться, місто за мур утече.

Чи ти перекинешся в мене, як я вже не буду собою,

ачи відшукаєш хоч в смерті моє охололе плече?

6.2.

* * *

Нарешті, слідчий ізоляторе,

мене ти геть осамотив

і трисекційним радіатором

схололу душу одігрів.

Тут кожен спогад, ледве зрине -

не обібратися думок.

Ачи сердечний це порок?

Чи творчості лиха година?

Чи ти, мій болю молодий?

Чи ти, мій геніяльний гніве?

Чиїсь проклалися сліди -

що раз – направо, раз – наліво.

21.1.

* * *

Усі промацано рукописи,

кричить під пальцями душа.

Майбутнє пишеться косописом -

чекає долі відкоша.

Тож будьмо щирі, щирі, щирі!

Щонайщиріші – хай вам грець!

І чесні – до такої міри,

аби наблизити кінець

пропащій голові поета.

1Життя – неначе не було,

а тільки краєм перейшло

по бездоріжжю. Свого лету

ти так, здається, й не почав.

Якби змістилася планета,

то ти б, напевне, і не знав,

що в космосі тебе колише,

Венера щедро так горить.

Та й там душа тобі щемить,

скривавлена. А вірші пише?

26.1.

* * *

Мені постав ти в доброті і гніві,

мій недобутий віче. В сто очей

за мною стежиш, стежиш з-за плечей -

не доберу, де праві, а де ліві.

Той недобутий час мене пече,

вогнем обмерзлу душу прошиває.

Не нарікай, що він тебе прощає

і вимагає: помолися ще

вчорашньому, коли немає завтра,

і за минулим вибудуй мости.

Попереду вже палахкоче ватра.

Крізь неї, мов крізь себе, треба йти.

26.1.

* * *

Летять на мене сто людських жалів -

тонкоголосих стріл – і душу ранять

батьки, дружина, син, сестра. Кохані,

о як я вами душу обболів

єдиною горючою сльозою

по чорних ваших бідах і по днях

безкрайої розлуки. Мов по пнях,

я волочуся кволою ходою,

і кожен крок мій криком аж кричить,

і кожен спогад серце зворушає.

А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,

якій усесвіт болями болить.

То й слава Богу, коли є спочинок

попереду. Та й байдуже – який.

Не ремствуй, що забідний був ужинок.

Зате тяжкий. Як коливо – тяжкий.

14.2.

* * *

Уже мене кудись поволокли

старанно, в кілька рук за ноги взявши,

мовляв, тобі кінець. То ж знай і наших:

зухвалу душу зіб’єм в околіт.

Куди й за що – того не знаю й сам,

лиш голова метляється одвисла,

червоне сонце каже віщі числа.

Тепер скорися, гордий, небесам.

Отам – твій день наступний. Там твій час

воліє довершитися. В дорозі

своїй страсній ти віру май у бозі,

котрий уже давно й забув за нас.

16.3.

* * *

Оце заповнювання порожнеч,

майбутніх днів оця саморозтрата

за многотою гри, котра ступає

попереду страждання і кладе

пов’язку запобіжну, щоб тобі

не чути, де збиралося боліти

із дня на день – от-от лише туман

ледь випрозоріє за поворотом

найменшого дерзання. Цей півсон

самоосліплої душі, ця туга

самоокрадення – то є життя

таємний смисл. Мала подоба горя,

що грається в домашньому театрі.

Та геніальної сягає гри

людська непогамованість – і к чорту

летить увесь обридлий антураж.

Як тяжко чутися душі зголілій!

І зимно як! І зоряно! Плечима

жіночими здвигне, чоло підносить,

і сині пальці пучкою складе,

то й молиться до чорноти в очах

під безкраєм озореної ночі,

проламаної місяцем блідим.

16.3.

* * *

І враз він уривається – твій шлях,

де таємничі злети і падіння.

Ця дивна смерть зоветься воскресінням,

лиш хай життя обернеться на прах.

Знекрилений, ти чуєш дужий змах

крила – і закипіла прірва синя!

Який високий злет! Яке падіння!

Не доберу, що захват, а що жах.

Ні, він не уривається. Дарма.

Лише тримайсь руками обома

за нитку парок. І почезлий обрій

тобі життя відслонить позакрай.

Вознось мене, мій Боже, чи карай,

та тільки знай, що син я в тебе – добрий.

17.3.

* * *

Щось уступилося у мене: раптом

між співами тюремних