Зібрання творів - Василь Стус
усе живе проллялося в рядках,
де ні оскарження нема, ні болю.
Бо, тратячи, своїх доходиш меж,
ані пережидаєш цю недолю,
ані до себе трудну не зовеш.
Бо вже нема ні смерти, ні недолі,
а є налита чорнотою ніч.
Як роз’яріли зорі охололі!
І як байдуже хиляться до віч!
А ти шугай – у самокружелянні
(немов планета згасла? чи болід?)
Тут ані дня, ні ночі, ні світання,
і почезає за тобою слід.
11.3.
* * *
Спить жона, золотими ножами
пообкладувана,
на зажурену схожа маму.
Боже, мов же, – як там вона?
Що за сон їй стриміє в сумнім узголів’ї?
Що за дума притлумлює душу її?
Так їй хочеться сліз,
щоб проллятися в зливі,
щоб в обидві руки гарячі текли ручаї.
І тремтить її пам’ять, як яра свіча попід вітром,
під ногами – як прірва – двадцять і четверо днів.
Ніч безсонна і довга. Вибачай, коли спогади витру
номерним рукавом. Я завше прощався, як жив.
Все прощався з тобою, бо здавна обпився бідою,
знав, що небо одміниться, місто за мур утече.
Чи ти перекинешся в мене, як я вже не буду собою,
ачи відшукаєш хоч в смерті моє охололе плече?
6.2.
* * *
Нарешті, слідчий ізоляторе,
мене ти геть осамотив
і трисекційним радіатором
схололу душу одігрів.
Тут кожен спогад, ледве зрине -
не обібратися думок.
Ачи сердечний це порок?
Чи творчості лиха година?
Чи ти, мій болю молодий?
Чи ти, мій геніяльний гніве?
Чиїсь проклалися сліди -
що раз – направо, раз – наліво.
21.1.
* * *
Усі промацано рукописи,
кричить під пальцями душа.
Майбутнє пишеться косописом -
чекає долі відкоша.
Тож будьмо щирі, щирі, щирі!
Щонайщиріші – хай вам грець!
І чесні – до такої міри,
аби наблизити кінець
пропащій голові поета.
1Життя – неначе не було,
а тільки краєм перейшло
по бездоріжжю. Свого лету
ти так, здається, й не почав.
Якби змістилася планета,
то ти б, напевне, і не знав,
що в космосі тебе колише,
Венера щедро так горить.
Та й там душа тобі щемить,
скривавлена. А вірші пише?
26.1.
* * *
Мені постав ти в доброті і гніві,
мій недобутий віче. В сто очей
за мною стежиш, стежиш з-за плечей -
не доберу, де праві, а де ліві.
Той недобутий час мене пече,
вогнем обмерзлу душу прошиває.
Не нарікай, що він тебе прощає
і вимагає: помолися ще
вчорашньому, коли немає завтра,
і за минулим вибудуй мости.
Попереду вже палахкоче ватра.
Крізь неї, мов крізь себе, треба йти.
26.1.
* * *
Летять на мене сто людських жалів -
тонкоголосих стріл – і душу ранять
батьки, дружина, син, сестра. Кохані,
о як я вами душу обболів
єдиною горючою сльозою
по чорних ваших бідах і по днях
безкрайої розлуки. Мов по пнях,
я волочуся кволою ходою,
і кожен крок мій криком аж кричить,
і кожен спогад серце зворушає.
А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
якій усесвіт болями болить.
То й слава Богу, коли є спочинок
попереду. Та й байдуже – який.
Не ремствуй, що забідний був ужинок.
Зате тяжкий. Як коливо – тяжкий.
14.2.
* * *
Уже мене кудись поволокли
старанно, в кілька рук за ноги взявши,
мовляв, тобі кінець. То ж знай і наших:
зухвалу душу зіб’єм в околіт.
Куди й за що – того не знаю й сам,
лиш голова метляється одвисла,
червоне сонце каже віщі числа.
Тепер скорися, гордий, небесам.
Отам – твій день наступний. Там твій час
воліє довершитися. В дорозі
своїй страсній ти віру май у бозі,
котрий уже давно й забув за нас.
16.3.
* * *
Оце заповнювання порожнеч,
майбутніх днів оця саморозтрата
за многотою гри, котра ступає
попереду страждання і кладе
пов’язку запобіжну, щоб тобі
не чути, де збиралося боліти
із дня на день – от-от лише туман
ледь випрозоріє за поворотом
найменшого дерзання. Цей півсон
самоосліплої душі, ця туга
самоокрадення – то є життя
таємний смисл. Мала подоба горя,
що грається в домашньому театрі.
Та геніальної сягає гри
людська непогамованість – і к чорту
летить увесь обридлий антураж.
Як тяжко чутися душі зголілій!
І зимно як! І зоряно! Плечима
жіночими здвигне, чоло підносить,
і сині пальці пучкою складе,
то й молиться до чорноти в очах
під безкраєм озореної ночі,
проламаної місяцем блідим.
16.3.
* * *
І враз він уривається – твій шлях,
де таємничі злети і падіння.
Ця дивна смерть зоветься воскресінням,
лиш хай життя обернеться на прах.
Знекрилений, ти чуєш дужий змах
крила – і закипіла прірва синя!
Який високий злет! Яке падіння!
Не доберу, що захват, а що жах.
Ні, він не уривається. Дарма.
Лише тримайсь руками обома
за нитку парок. І почезлий обрій
тобі життя відслонить позакрай.
Вознось мене, мій Боже, чи карай,
та тільки знай, що син я в тебе – добрий.
17.3.
* * *
Щось уступилося у мене: раптом
між співами тюремних