Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Казахи Приіртишшя ніколи не вчили народного епосу «Жермак» («Єрмак»), у якому оспівано народного героя — батира Сатбека, що піднявся на боротьбу із завойовником і, перемігши в двобої, скинув його з високої кручі в глибокі води Іртиша, відомстивши за свій народ і свою землю. А вчили, натомість, як «добрий російський дядечко» Єрмак, охоплений, очевидно, палкою любов'ю до народів Сибіру, прийшов колись, щоб подарувати їм «передову культуру і процвітання», звільнивши від усіляких там «нецивілізованих ханів Кучумів» та їхньої власної «дикості». Бо якби вчили інакше, то стояв би на казахській землі пам'ятник батиру Сатбеку, а не «хайлу розбійницькому» Єрмакові.
До речі, про «хайло безпашпортне, хайло розбійницьке» авторка не сама вигадала. Це так атестує своїх героїв сам російський народ у пісні «Разбойньїй поход на Волгу», де оспівано, як зібралися біля Каспію
старьі бродяги беспашпортньї, беспашпортньїе хайльї да все разбойничьи.
Та як гукнув їм «атаман Ер мак, сьін Тимофеевич... зьічньїм голосом:
- Да полно вам, робятушки, на море стоять да здесь разбой держать, не пора ли нам, робята,
отправлятися во Расеюшку за добьгчушкой...».
Отож, і пішли «хайльї» за «добьічушкой» — спершу на «великую русскую реку Волгу», на якій споконвіку тюркомовні народи жили, а далі й «русскую Сибирь» до «єдіного Отечества» приєднувати.
Узбецькі й туркменські вчителі, вслід за царським полковником Лобисевичем [Див. Лобисевич Ф. «Описание Хивин-ского похода 1873». — Типография товарищества «Обще-ственная польза». — 1898 г.], учили учнів, що Хівинський похід російських завойовників 1873 р. — це «заря возрождения Средней Азии к новой политической и торговой жизни», але, на відміну від полковника, вже не розповідали, як предки тих учнів цілими племенами намагалися втекти від грабіжників, що паплюжили їхню національну гідність, їхні традиції, їхню волю.
Не розказували про те, як ціле плем'я іомудів (більше 1000 чоловік із стариками, жінками й дітьми!), не маючи змоги втекти від карателів, кинулося у води глибоководного озера, а всі, хто не встиг це зробити, — були порубані «победньїми русскими клинками», незалежно від віку і статі.
Зате земля їхня увійшла до «єдиного Отечества», і вже через 10 років «целая треть потребностей России обеспечива-лась хлопком отечественного производства» — тобто туркменська й узбецька бавовна стала «русской»!
«Смирись, Кавказ! Идет Ермолов!» — аж захлинався від патріотичних почуттів поет-народолюбець О. С. Пушкін. А він (Кавказ) — не змирявся! Ішов у гори, в ліси, організовував «бандформирования», які тоді ще, щоправда, звалися просто «разбойничьи шайки», відстоював кожен метр своєї землі від московських зайд. «Они думали, — пише в своїй книзі «Кавказская война в очерках, зпизодах, легендах и био-графиях» В. Потто, — что рушится счастье и будущее их вольного края. Не осознавали они, что зто занимается заря светлого будущего, которая внесет в их край блага вековой цивилизации».
Тупі були... «Не осознавали» — і хоч кіл їм на голові теши! А як «не осознавали» — то треба було «вчити». Без «благ» -ну, ніяк не можна було залишити жодного кабардинця, чеченця чи дагестанця. І «вчили»!
«...Казаки зажгли дома. Население гибло в пламени. В плен бьіло взято только 130 душ, остальньїе бьіли убитьі или по-гибли в пламени. Только убитьіх бьіло более тьісячи человек... Одна 8-летняя девочка от испуга как бьі помешалась и к утру умерла в страшньїх конвульсиях...».
«Отрядьі пошли дальше..., предавая огню и опустошению лежащие на пути аульї...».
«Вельяминов простоял весьма долго, посьшая в разньїе стороньї командьі для истребления горских посевов..,».
Із таких епізодів складається вся книга В. Потто про Кавказьку війну.
Так творилося «єдіноє Отечество» — «Великая Россия».
Точно так само творилося в XIV — XVI ст. і Московське князівство, що у XVIII вже перетвориться в ту «Вєлікую Рос-сію».
1 Факти і цитати з книг Ф. Лобисевича та В. Потго наводяться за працею світлої пам'яті Євгена Гуцала «Ментальність Орди» (Див. ч. 13 Списку використаної літератури).
Ми вже говорили про те, що першим кроком у справі «со-бирания земель русских» було захоплення «богоснабдимьім» Данилом Московським Коломни, яка належала Костянтину Рязанському. «Перемігши Костянтина «некой хитростью», як каже, посилаючись на літопис, В. О. Ключевський [18.138 -139], «богоснабдимьій» князь приєднав Коломну до «только что возникшей из ничтожества Москвьі», а самого Костянтина засадив у темницю, з якої не випустив до самої своєї смерті. Зарізав того бідного князя, переможеного «некой хітростью», у тій же темниці вже син святого і благовірного князя Данила
— Юрій.
Отже, «збирання земель» розпочалося одразу ж із появою Московського князівства, створеного Ординським ханом Ме-нглі-Теміром для наймолодшого сина Олександра Невського
— Данила. Діло, як ми пам'ятаємо, у 1272 р. було.
Якщо згадати, що побратимство в татар прирівнювалось до кровної спорідненості, то Данило, власне, доводився Менглі-Теміру двоюрідним братом — Менглі-Темір був Батиєвим онуком.
Інтенсивно зайнялися «збиранням земель» Данилові сини: спершу Юрій Данилович, а після нього — Іван, прозваний Калитою.
Перший із них не заслужив схвальних відгуків у істориків. Зате другий навіть до лику святих причислений, хоч і мета, і дії їхні були однаковісенькі.
Але почнемо, як казали древні, «від яйця». Ми вже згадували, що на середину XIII ст. Суздальщина почала дробитися на уділи, часом зовсім малесенькі, на які князі з дозволу ханів садили своїх дітей. Головним (Великим) князівством незмінно залишалося Суздальське, а великим князем Суздальським хан, дотримуючись традиції, призначав (давав великокняжий ярлик), як правило, старшого в роді. Винятком міг бути випадок, коли цей старший потрапляв у ханську немилість.
Коли на великокняжому столі сів брат Олександра Нев-ського Ярослав Ярославович (той, чию юну жінку вбили приведені Олександром у 1252 р. ханські війська), він своєму синові Михайлові (будемо для зручності називати його «старшим Михайлом», бо далі нам доведеться зустрічатися з ще одним Михайлом Тверським — його внуком) відділив від Су-здальщини Твер з прилеглими територіями. Князівство вийшло нічогеньке, тим більше, що й сама Твер була давнім багатим торговим містом.
Великими Суздальськими князями були почергово брати, а тоді старші сини Олександра Невського.
Слід сказати, що великокняжий титул тішив не тільки князівську пиху, а й кишеню.
Адже саме великий князь збирав данину і возив її в Орду, а при цьому багато чого могло «пристати до рук» великокняжих. Але хай про це скаже сам «певец российского ве-личия»: «Предложим замечание любопьітное: иго... обогатило казну великокняжескую... установлением поголовной дани и разньїми налогами..., собираемьіми будто бьі для Хана,
