Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Г алина Могильницька

Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства

Броварі Українська ідея 2009

УДК 82-1 ББК 84.4УКР6 М74

Редактор Марія Овдієнко.

Могильницька, Галина.

М74 Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства. Броварі: Українська ідея. — 2009. — 184 с.

Книжка Галини Могильницької «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства» продовжує поглиблено розглядати проблеми, порушені в її широко відомих в Україні полемічних книжках «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія» та «Хроніка великого ошуканства».

На основі переконливих джерел автор доказово розвінчує історичні міфи, нав'язані російською імперською ідеологією.

Розрахована на широкі читацькі кола.

ISBN 966-2928-07-2

ББК 84.4 УКР 6

© Могильницька Г.А., 2009; © «Українська ідея», 2009.

Вступ

Відзвучало молитвами й промовами, відмаяло корогвами, відспівалося многоліттями славне свято 1020-ої річниці християнізації Русі та створення в ній Церкви Христової, провіщеної св. Андрієм Первозванним, що благословив гори Київські й водрузив на них хрест святий.

Церкви, що, за словами блаженного мудреця Іларіона -першого в ній митрополита-русича, осяяла нашу давню державу сяйвом істинної благодаті.

Церкви, що розповсюдила це сяйво на довколишні землі й народи, щедро пролила благодать Божу із Русі на Суздаль і Ростов, Москву й Рязань, а далі — на Урал, Сибір, Камчатку. ..

Церкви, що залишилась осторонь величного святкування й смиренно споглядала, як II ювілей відзначають ті, хто силою імперської влади й облудою відняли у неї честь перво-родства, її багатства, її історію, її права.

Тисячолітньої Церкви, що стоїть нині перед порогом Вселенського православ'я, як жебрачка, чекаючи, доки їй повернуть відняте неправдою. А грабіжник і облудник, відгородившись від Божої й історичної правди міцною стіною фальсифікацій, і далі хизується награбованим та втішається безкарністю. Воістину, ми прийшли в світ, щоб над нами здійснилися всі найжорстокіші експерименти й найбезглуздіші парадокси історії! Бо ж немає в світі жодної Церкви, права і честь старшинства якої були б украдені її на шість століть молодшою, нею ж породженою й виплеканою «донькою».

Як немає, напевне, й такого народу, який би впродовж кількох століть старанно вивчав не свою власну історію, а ідеологічні міфи держави-імперії, в яких не було місця не тільки нашим історичним надбанням, а й нам самим, трактованим не як самобутній давній народ, а як «племя», «ветвь» чужого народу.

Міфи ці вважалися священними, й будь-яка спроба піддати їх сумніву закінчувалася трагічно, тож і весь люд «від молдаванина до фіна» на всіх неозорих просторах російської, а пізніше радянської імперії за кілька століть повірив у них чи, принаймні, навчився робити вигляд, що вірить.

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить,

У ней особенная стать -В Россию можна только верить, —

писав російський поет-філософ Федір Тютчев. І мав рацію! Адже вся історія Росії — її виникнення, походження народності, становлення держави, Церкви — це суцільна міфотворчість.

А жоден міф розумінню не піддається. Він, як вважало багато дослідників природи міфів (Л. Леві-Брюль, Ф. Кессіді, К. Прейс, Е. Кассірер), є витвором «людини дологічного мислення, яка не розрізняє живого й неживого, дійсного і неіснуючого», яка «об'єктивізує суб'єктивні переживання, а витвори власної фантазії сприймає як дійсні реалії» [15.42].

І, Бог мені свідок, якби ці «витвори фантазії» наших північних сусідів не заторкували історичних прав мого народу, я б жодним чином не реагувала на них, як не реагую, приміром, на міф про народження Афіни Паллади із голови Зевса чи Афродіти із піни морської.

Але ж, на жаль, немає такої сфери нашого суспільного й духовного буття, що не була б спотворена під впливом сусідського «міфосочинительства», завдання якого завжди полягало й нині полягає в обґрунтуванні й виправданні російського історичного мародерства щодо мого народу й моєї землі.

Та феномен правди в тім і полягає, що вона, навіть, здавалось би, навіки похована, має здатність оживати й відкриватися людям. Інша справа, що люди, звиклі до брехні, іноді бояться правди, воліють її не знати, бо вона ламає усталені стереотипи, змушує думати, робити вибір, а для людей, звиклих, що думає і робить вибір за них хтось інший, - це складна й неприємна процедура.

Буває й так, що, навіть упевнившись у незвичній, несподіваній правді, люди бояться повторити її вголос, бо вимовлену правду треба відстоювати, а то — зовсім не легка й безпечна справа.

І все ж — спробуймо! Наберімося сміливості заглянути за щільну завісу міфів та подивитися в очі правді. Наберімося рішучості подумати над нею та зробити, нарешті, самостійні й чесні висновки.

Зрозуміймо, нарешті, хто і для чого позбавляв нас історичної правди, хто і в який спосіб прищепив нам почуття національної неповноцінності, формуючи світогляд десятків поколінь українців на імперських міфах, брехні й облуді.

Подивімося в обличчя правді, такій незвичній і такій несподіваній для нас.

І, може, тоді ми повіримо в себе і своє майбутнє та заходимося всі разом з вірою і впевненістю будувати його.

І. Як із ханських данників нащадків візантійських імператорів робили, а з угро-фінів — слов'ян

Колись у дуже цікавій книжечці «Сказки й мифьі Океа-нии» мені довелося прочитати таке: «Батька у Квата не було. Була тільки мати. Вона була каменем при дорозі. Камінь розколовся, і з нього вийшов Кват» [31.151].

Так розповідає народ океанійського острова Нова Британія про походження свого прапредка. І то ще й не велика дивина для дологічної свідомості. Народ острова Банке, наприклад, взагалі щиро вірив у те, що його предками були... кокосові горіхи! [31.99].

Коли начитаєшся такого, то вже зовсім не дивуєшся, почувши, що народ, зрощений в угро-фінських землях, де споконвіку й століття так до XV — XVI н. е. жили меря, єрзя, мокша, мордва, весь, чудь та інша угро-фінська людність, раптом увірував у те, що його предками є... слов'яни! Бо що ж тут уже такого й дивного? Слов'яни — це ж усе-таки не кокосові горіхи!..

А якщо хтось аж надто вже прискіпливий захоче поцікавитися, звідки в угро-фінських болотах і хащах узялися слов'яни, то таким історики-міфотворці вмить розкажуть міф... ні-ні, не про те, як посеред землі Мерської раптом розколовся якийсь із священних каменів (саме каменям поклонявся народ меря, що жив на території майбутньої Московщини ледь не до XVII ст.) і з нього слов'яни вискочили, а вся меря, весь, єрзя вкупі з мордвою і чуддю хутенько сховалися в тому камені. Для істориків це було б надто примітивно... Вони ж бо цивілізовані, логічно мислячі люди, не те що якісь жителі острова Банке, що творили свої міфи без наперед заданої мети, просто — як Бог на душу покладе.

Російські історики мали конкретну мету: створити такі міфи, які б доводили, що предки московитів1 мали найбезпо-середніше відношення до давньої Русі.

Та, направду, це дуже скромно сказано, бо завдання істо-риків-міфотворців було значно ширшим.

Послухаймо, що каже з цього приводу член-кореспондент Академії Наук СРСР