Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Але до імперії — ще більше трьох століть, та й до централізованої держави — ще близько двох... А ми з вами щойно в 20-х роках XIV ст., коли боротьба за «собіраніє земель» ще тільки розпочалася.

Отож, ми вже знаємо, що князь Олександр Михайлович Тверський не схотів «великодушно умереть» (чим дуже засмутив російського історика), а подався до Новгорода, де не знайшов підтримки, бо там уже були московські намісники, а далі — до Пскова.

Іван Калита, якому наш земляк митрополит Петро напророчив був «возвьішение над другими князьями», й справді, «возвисився», здобувши великокняжий ярлик, «ценою бед-ствия» сотень тисяч своїх співвітчизників.

Сталося це, слава Богу, вже після смерті св. Петра, а отже, земляк наш до цього злодіяння не був причетний.

Відзначився в цій справі наступник Петра на митрополичій кафедрі — Феогност.

На цих подіях, напевне, слід зупинитися детальніше, тим більше, що саме з ними пов'язана одна з перших відомих в історії анафема Російської Православної Церкви.

Ми знаємо, що до 1326 р. в жодному місті майбутньої Московської держави митрополичої резиденції не було. Першим митрополичим храмом став закладений митрополитом Петром Успенський собор у Москві.

Тож і присланий після смерті св. Петра грек Феогност оселився у Москві, в Петровому осідку.

Про один із «подвигів» цього митрополита ми вже знаємо: давши хабаря ханським вельможам, він зберіг привілеї Російської Церкви, даровані ординськими ханами. Але це було пізніше, за хана Джанібека. А нині ще владу в Орді обіймає Узбек — онук Батия, а отже, й родич Калити на основі давнього побратимства їхніх предків.

Ці «родинні зв'язки», як ми бачили, московські князі використовували сповна, легко втираючись у довіру до ханів, обмовляючи перед ними сусідів та розорюючи й привласнюючи чужі землі.

А що ж митрополит? Чи він хоч якось реагує на походи християнських князів на чолі «бусурменського» війська проти братів-християн? Реагує! Ще й як!.. Навіть анафеми виголошує! От тільки чомусь... не кривдникам, не вірним слугам ханським, а їхнім жертвам.

...Отож, після спустошення Тверського князівства Іван Калита, «боясь показаться хану... нерадивьім исполнителем его воли», береться доставити на ханський суд і самого Олександра, що, як ми пам'ятаємо, не побажавши «великодушно умереть», утік до Пскова.

Спершу до псковичів, щоб заставити їх видати Олександра, їдуть посли. Без участі митрополита теж не обходиться: на роль одного з послів він благословляє архиепископа Мойсея. Вражений роллю церковнослужителя, Олександр вигукує: «Отже, замість захисту, я бачу переслідувачів! Християни допомагають невірним, служать їм і переслідують своїх братів!» Гірко розчарований таким зрадництвом, Олександр уже навіть вирішив «великодушно умереть», але великодушні псковичі сказали: «Клянемось, що помремо з тобою, а тебе не видамо!» — і витурили послів із міста та почали озброюватись. Навіть нову фортецю спорудили в Ізборську. Довелося Калиті іти на тих непокірних псковичів походом.

На цей раз татарського війська не було, а в мужності й відвазі мерян, зігнаних із різних князівств, князь московський, очевидно, сумнівався. Принаймні, переступити межі псковської землі він довго не зважується.

Хто знає, скільки часу довелося б стояти московському князю на тій межі, якби не митрополит Феогност, що супроводжував княже військо.

Бачачи нерішучість князя, митрополит, мабуть, також боячись «показаться нерадивьім исполнителем ханской воли», бере ініціативу в свої руки й проголошує анафему всьому місту й усім жителям Пскова за те, що вони... готові були життя покласти за ближнього, але не скоритись наказу ханського прислужника.

Тоді князь Олександр, який, очевидно, любив ближніх і боявся Бога більше, ніж сам митрополит, зібрав віче і сказав зі слізьми: «Хай не буде прокляття на друзях і братах моїх ради мене!» — й, незважаючи на готовність псковичів у бою відстоювати справедливість, покинув місто. Так християнський митрополит «переміг» християнський Псков.

Вісімнадцять місяців пробув князь Олександр у Литві, а тоді знову повернувся до Пскова, де вірні псковичі проголосили його своїм князем. Та, чесно служачи своїм друзям, Олександр усе ж мріяв про повернення в рідну Твер.

Через десять років1 він їде в Орду. «Чи хочеш голови моєї?

— запитав він у хана. — Ось вона перед тобою». Хан Узбек, якого, очевидно, не раз вражала шляхетність тверських князів, дарма що він був нехристем і варваром, оголосив вельможам, що князь Олександр «смиренной мудростью своей избавляет себя от казни», і повернув йому Тверське князівство. [Тут і вище 16.300 — 303].

Але ж Іван Калита, на відміну від хана ординського, був і «християнин», і «цивілізований»...

Уже наступного, 1339р. він поспішив у Орду, де підлабузнювався, осипав дарами ханську сім'ю та вельмож і, «со-вершенно овладев доверенностью хана, мог уже смело приступить к главному делу, то єсть к очернению тверского князя». Це не я кажу. Це пише все той же Карамзін, Микола Михайлович [16.303], який на цій же сторінці називає мерзотника- московита «благоразумньїм», бо він, мовляв, «видя, что все бедьі России (тої, якої ще й у помині не було... — Г. М.) происходят от несогласия и слабости князей,... стремился при-своить себе верховную власть...» [16.303]. Слід думати, очевидно, що, розорюючи з допомогою ханських військ чужі князівства, він вносив «согласіє» між князями та «підсилював» їх...

Хан, ясна річ, повіривши «благоразумному» родичеві своєму, викликає Олександра в Орду, де і Тверський князь, і його 14-літній син Федір позбулися голів та були «разьятьі по составам».

Читач, очевидно пам'ятає, що й Олександр із сином, як і його батько Михайло та брат Дмитрій, були причислені до лику святих.

Можна сміло твердити, що якби смерть їхня сталася не в Орді, а десь у московській темниці, то не бачити б мученицького вінця душам цих невинних убієнних, Як не удостоївся його «некой хітростью» ув'язнений святим Данилом і «без хитрощів» зарізаний Юрієм Даниловичем князь Костянтин Рязанський...

Бо як би тоді зуміла Російська Церква проголосити святими і тверських князів, і винуватця їхньої мученицької смерті? Атак — усіх їх проголосили «жертвами Узбекового тиранства» — святими мучениками, а справжнього їхнього вбивцю

— святим і благовірним, записавши про нього в анналах історії: «Князь Иоанн Данилович не любил проливать кровь... бьіл правосуден, набожен...» [36.153]. Сумно...

Та як би це сумно не було, а є в цій справі й гумористичний аспект.

Виявляється, в «найправославнішій» землі, що має «най-канонічнішу» Церкву, впродовж віків святі зі святими билися! Святі святих продавали і знищували!

І це не поодинокий збіг. Ми вже читали про запеклу боротьбу святих Дмитрія Донського із Михайлом Олександровичем Тверським (Михайлом молодшим), у яку навіть Оль-герд змушений був утручатися. До речі, той Михайло якраз і був сином Олександра,