Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Тобто князі обдирали люд і крали в хана, даючи хабаря баскакам, — така собі «корупційна схема» в мініатюрі... Колись Едигей (у 1408 p.), розкрутивши цю справу, навіть Москву спалив, щоб покарати злодія-князя...

Після смерті останнього із старших Олександровичів найстаршим у роді залишився Олександрів племінник Михайло

Ярославович Тверський, якому хан (тоді вже ханом був Узбек) і віддав великокняжий ярлик.

Але ж на Москві вже сидів Юрій Данилович — представник амбітного «Александрова племени».

Очевидно, читач уже передбачає, як розвиваються події далі. Усе було так, як Ви подумали, шановний читачу, тільки ще цікавіше.

Наслідуючи приклад свого прославленого діда Олександра, Юрій їде в Орду, сидить там три роки, сипле дарами направо й наліво і навіть... (оце те, чого ви, шановні читачі, мабуть, не могли передбачити!) одружується із сестрою хана Узбека й, нарешті, домагається не тільки великокняжого ярлика, а й ханських військ, щоб іти на Твер.

Почувши про лихо, Михайло Ярославович висилає назустріч Юрію послів, через яких переказує приблизно таке: «Бери собі велике князівство, а мені дай спокій. Не губімо землі нашої війною».

Але ж Юрію вже не тільки великим князем хочеться бути, йому вже й Твер до себе прилучити хочеться — він-бо не просто «так собі князь», а «збиральник земель»!

Почав «збиральник» разом з татарами та їхнім воєводою Кавгадиєм пустошити Тверську землю. Тверичі стали під Михайлові знамена й розбили нападників. Навіть самого Кавга-дия і Юрієву дружину Кончаку взяли в полон.

Сподіваючись порозумітися з ханом, Михайло наказав зберегти життя всім полоненим, а Кавгадия й Кончаку з почестями прийняв у своєму домі. Але юна ханова сестра, очевидно, не витримавши всього пережитого, несподівано померла. Юрій помчав у Орду звинувачувати Михайла в отруєнні дружини. Хоч, направду, навіщо б Михайлові отруювати ханову сестру? Він же розумний дядько був і, якби вже вирішив труїти когось, то додумався б, що найперше треба самого Юрія струїти, щоб в Орду не бігав з доносами та військо ординське на рідну землю не водив.

Чим діло скінчилося, ми знаємо: повіривши Юрієвим обмовам, хан Узбек наказав стратити шляхетного князя Тверського Михайла Ярославовича.

Йому вирізали серце, а Юрій із задоволенням дивився на оголений труп свого дядька, покинутий під відкритим небом, чим обурив, каже літопис, навіть Кавгадия, що був разом з ним на місці страти.

— Він твій старший родич, — нібито сказав «дикий» монгол, грізно глянувши на Юрія. — Невже залишиш його труп голим на поталу валятися?

Після чого «цивілізований» християнин-московит наказав покрити труп мішковиною та занести в хлів. Цей негідник хоч, слава Богу, до лику святих не буде причислений...

Убив його в Орді на очах у всіх вельмож ординських старший син Михайла Ярославовича Дмитрій, який, ясна річ, був тут же і страчений.

Але, стративши Дмитрія, хан, мабуть, розумів справедливість його помсти, тому що віддав і Тверське князівство, і великокняжий ярлик його молодшому братові Олександру Михайловичу.

На Московському князівстві місце вбитого Юрія займає його брат, наш знайомий — підопічний митрополита Петра -Іван Данилович Калита, новий представник «Александрова племени» і, ясна річ, новий «збиральник земель».

Далі можна було б не писати, а попросити читача повернутися знову на стор. 125 і перечитати все ще раз, підставляючи інші імена, бо тут, як у тій дитячій потішці про журавля та журавочку: «Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».

Отож, починаймо...

Іван їде в Орду. Під Твер'ю з'являється ординське військо на чолі з двоюрідним братом хана Узбека Шевкалом.

Тверичі стають під Олександрові знамена і... звісно ж, розбивають ординців! Але краще послухаймо історика.

«Сеча, — каже він, — бьіла ужасна. От восхода до заката резались на улицах с остервенением необьічайньїм... Монгольї заключились во дворце. Александр обратил его в пепел, и Шевкал сгорел в нем вместе с остатками ханской дружиньї. К свету не бьіло уже ни одного татарина живого» [ 16.295].

Напевне, шановний читач сподівається, що далі «певец русского величия» скаже: «Так мужественно русский народ отстаивал свою землю от завоевателей» чи ще щось у цьому дусі... Воронь, Боже! То, як московський князь півтора раза мечем махне, так пишуть. (Згадаймо хоч би Куликовську битву, що тривала лише одну годину). А про Твер, яка протистояла Москві, підтримуваній татарами, пишуть так: «Россия, трепетала, боясь, чтобьі мщение хана, заслуженное тверитя-нами (виділено мною. — Г. М.), не коснулось других ее пре-делов» [16.296]. Це «заслуженное мщение» взявся здійснити... а вгадайте, хто?!? Правильно!!! Іван Калита, якому хан пообіцяв ярлик на велике княжіння та дав на допомогу в приборканні непокірних тверичів 50 000 татарського війська. «Началось бедствие, — продовжує історик. — Тверь, Кашин, Торжок бьіли взятьі, опустошеньї... жители истребленьї огнем и мечом, другие уведеньї в плен... Хан, будучи доволен вер-ностью князя Московского, дал ему самую милостивую грамоту на великое княжение, приобретенное бедствиями столь многих россиян» [16.297].

Цікаво, що в «бедствиях россиян» (яких у цей час ще й у помині не було, бо не було й самої Росії...) винен не той, хто вів ханські війська на сусідні князівства, щоб «вислужити» собі в хана великокняжий ярлик, а... захисник своєї землі Олександр Тверський! Бо він, виявляється, «мог умереть великодушно..., предав себя в руки монголов», а замість того «пекся единственно о собственной безопасности и думал ис-кать убежища в Новгороде, куда ехали уже наместники мос-ковские» [16.296 - 297].

І чого той же Карамзін у жодному випадку не вимагає «великодушною) смерті від московських князів, які, «печась о собственной безопасности», як зайці, тікали від нападників, покидаючи Москву на розор і спалення? А тікали ж — ну всі підряд — і Дмитро, котрий Донський, під час нападу на Москву Тохтамиша, і його син Василій, що точно так само дременув у ту ж Кострому під час походу Едигея, який прийшов покарати князя за привласнення ханської данини (1408 p.); і Іоанн III у 1480 р. під час походу хана Ахмета, і навіть Іоанн IV, що «Грозним» був тільки для слабкіших від себе, а від сильніших, точно так, як і його попередники, стрімголов тікав, залишивши військо. Цей — «давав драла» від правонаступника вже розваленої Орди кримського хана Менглі-Гірея...

Але то — московські князі! їм «великодушно умирать» не годиться, їм треба «земли собирать» та закладати підвалини майбутньої «Великой России». Біда лиш у тому, що кожному такому «збиральницькому» походу цих підступних і захланних «державників» проти своїх кревних родичів передувала поїздка до Орди, звідки вони поверталися з ординським військом, з допомогою якого й підкорювалися,