Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Святим, ясна річ, є і митрополит Феогност, який таких старань докладав, щоб віддати святого Олександра Тверського на мученицьку смерть ще тоді, коли його рятували псковитяни.

В «Книге о московских святьіх» святим чудотворцем числиться й батько Івана Грозного Василь Іванович. Святим же є і Максим Грек, якого цей «святий чудотворець» кинув у темницю, «отягчив цепями», де «от дьіма и смрада, оков и побоев он временами приходил в омертвение» [36.362]. Святою є і Василева дружина Соломонія (в чернецтві Софія), яку цар насильно ув'язнив у монастирі задля нового шлюбу.

Таких прикладів — безліч! І єдина причина цього — прагнення створити міф про богообраність московських можновладців, а відтак і обґрунтувати їхнє право вершити долі інших держав та інших народів.

«Ніхто не може служити двом панам, — сказав Господь. -Бо або одного ненавидітиме, а другого любитиме, або до одного прихилиться, а другим гордуватиме» [Матв. 6.24].

Біда Російської Церкви полягала в тому, що, намагаючись служити «двом панам» — Господу і владі, вона в усі часи «прихилялася» до влади: спершу ординської, потім княжої та царської, а далі — більшовицької, не просто безбожної, а войовничо-атеїстичної.

Жодна влада в Росії не була християнською. Кожна — знущалася не тільки над Заповідями Божими, а й над самою Церквою, її служителями, її вірними.

І ніколи, жодного разу, не було, щоб Російська Церква (не в особі її окремих представників, а як суспільна інституція -соборної) засудила владу, стала на захист гнаних, неправедно скривджених.

Може, Церква, що в особі її найвищого ієрарха з готовністю анафемувала псковитян за непокору ординському прислужнику, засудила цього прислужника за пролиття рік християнської крові, за лжесвідчення, що призвели до мученицької смерті християн? Чи, може, анафемувала «главу архипья-нейшего собора» Петра І, який задовго до більшовиків влаштовував безбожницькі балагани, що знущались над вірою, Церквою, над людьми й над самом Господом?

Може, прокляла Івана IV, що всю землю — від Білого моря до Волги й поза Волгу — залив кров'ю, що милувався побиттям сотень душ монахів і білого духовенства в Новгороді у 1579 p.: в огорожі, палицями — до смерті!? Як німину... Що під час літургії здирав із митрополитів та архієреїв ризи і збиткувався над ними...

Що, виволікши із вівтаря під час служби Божої митрополита Филипа — людину, яка правду й честь ставила вище за життя, на очах усієї пастви і кліру цинічно глумився над його чистотою і праведністю, пропонуючи «в женьї» кобилу, до якої прив'язали роздягненого святителя й погнали, б'ючи канчуками та улюлюкаючи, до місця ув'язнення, куди, щоб добити мученика, принесли йому відрубану голову його улюбленого племінника — єдиного родича святителя, а коли й це не зламало його дух, — просто задушили в темниці...

«...На главной площади бьіло сооружено подобие трибу-нала, окруженное орудиями пьіток... Горожан приводили сотнями, пьітали, жгли на малом огне с утонченньїми приемами..

. Почти всех приговаривали к смерти и везли топить... Окро-вавленньїе жертвьі... погружались в пучину. Младенцев топили, привязав их к матерям. Опричники с пиками стояли на лодках и наблюдали, чтобьі никто не спасся... в общем погиб-ло около шестидесяти тьісяч человек обоего пола».

Це не якесь дике плем'я із середньовічних джунглів розправляється з іноплемінними! Це не фашистські головорізи, засуджені світом на Нюрнберзькому процесі! Це «найправо-славніші» й «найканонічніші» християни, що вже мають свій Патріархат і «третім Римом» себе проголошують! Це ота «древняя чистота православия», якою і нині так хизуються ієрархи Московської церкви, пихато називаючи себе її хра-нителями.

Опам'ятайтеся, Владики! Бога Всевідаючого побійтеся, якщо людей не соромитесь! Не було в Московії ніколи чистоти православ'я, то й «хранити» Вам нічого.

Вам би зараз очиститись від того віковічного бруду, від облуди й брехні й почати з Божою поміччю творити нову Церкву, що служила б Богу, а не владі, що займалась би спасінням душ, а не спасінням антихристської імперії. Ви ж можете! У вас же є стільки по-справжньому відданих Богу людей, стільки мудрих святителів!..

І то нічого, що, скинувши з себе брудну одіж брехні, ви на мить постанете перед світом у страшних виразках злочинів — Бог, побачивши каяття ваше і прагнення правди й чистоти, одягне вас у такі осяйні ризи благодаті, що увесь світ, небо й земля будуть втішатися вашою справжньою, а не міфічною чистотою і величчю. І вийдуть дві Церкви одна одній назустріч, і простягнуть одна до одної чисті ласкаві руки, і обнімуться в щирих обіймах не як ґвалтівник із жертвою, а як дві рівні й світлі сестри — і це буде ота справжня єдність у Любові Христовій, у всепрощенні й благодаті Божій.

Я вірю — колись ви спроможетесь на це! А поки що я продовжую перервану цитату.

«Когда Йвану уже некого бьіло убивать, он обратил свою ярость... на монастьіри... принялся уничтожать торговлю и промьішленность... Новгород никогда уже не оправился от на-несенного ему удара» [16.275 — 278].

...Патологічна ненависть до всього, що хоче волі, до всього, відмінного від московських порядків, до всього, що не стоїть на колінах, не лиже руку... А де Церква? Тут вона! Представлена Собором єпископів, які засудили... ні-ні, не біснуватого князя, що вже в нащадки Візантійських імператорів пнеться, а найшляхетнішого свого представника — митрополита Филипа.

...У Вільні, тодішній столиці Литовсько-Руської держави, в 1514 р. була збудована Свято-Троїцька церква з пам'ятним написом: «В літо 1514 церкву сю созда Костянтин Острозький, гетьман Великого князівства Литовського, начесть перемоги під Оршею над ворогом і супостатом віри християнської православної...» (виділено мною. — Г. М.).

Ану-бо, нехай угадає український читач, із ким воював і кого розбив під Оршею князь Костянтин?

Загадую цю «загадку» в цілковитій упевненості, що 80 % українських читачів анічогісінько не чули про цю битву, хоч уся тогочасна Європа вивчала її як приклад високого воєнного мистецтва перемагати численні сили супротивника невеликою кількістю війська, а самого гетьмана називала другим Г аннібалом.

Але, що нам — Європа!.. Ми про Льодове побоїще й Ку-ликовську битву вчили!

А тому, прочитавши про «ворога й супостата віри християнської православної», більшість читачів однозначно вирішать, що український князь не інакше як якогось татаро-монгольського полководця під тією Оршею розбив чи, на лихий кінець, якого-небудь короля-католика. Ні, мої любі!

Кінець напису звучить так:«...над ворогом і супостатом віри християнської православної, князем Московським». Мова йшла про Василя III Іоанновича, діяння якого (як, зрештою, й інших московських князів) були діяннями «бусурменського», а не християнського правителя.

Це він, ідучи слідами свого батька, що знищив