Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Очевидно, на цю тему пофантазував свого часу й московський князь та й вирішив, що краще таких ініціативних митрополитів на Московії не тримати.
Усе це, звісна річ, лише гіпотетична версія, але вона — єдина зі всіх існуючих надає логічності подіям і вчинкам, вибудовує їх стрункий причинно-наслідковий ряд.
...Цікава штука — російська історія! Такого «наміфотво-рили» в ній, що, далебі, й сам дідько ногу зламає... Принаймні те, чому на боротьбу з Мамаєм не виступив жоден із самостійних князів землі Мерської, ми зрозуміли: тому що йшлося не про визволення від «іга», а про відновлення в «єдіной стра-нє» влади Чингісидів, яка, з огляду на родинні її зв'язки із захланними московськими князями, була не бажана всім іншим.
Другий момент, виділений авторкою у наведеному вище висловлюванні російського історика, цікавий як ілюстрація до тези про «общее Отечество» і «единокровное братство». Прагнучи похвалитися московською могутністю, історик висловив-таки «наболіле»: «Южная Россия» (а це так, як ми пам'ятаємо, російські історики називають Русь, тобто нинішню Україну), справді, з презирством ставилася до Суздальського князівства, що виникло на землі напівдикого «народца меря», а отже, аж ніяк не вважала його частиною «общего Отечества», а народ цей — «єдинокровними братьями». У
цьому, запам'ятаймо, нам зізнався найодіозніший «певец ве-личия российского».
Але повернімося до Куликовської битви з її грандіозністю.
Отже, під стяги Дмитрія стало 150 000 кінних і піших воїнів. О шостій годині ранку 8 вересня Московський князь, нарешті, побачив десь за туманом військо Мамая. «Сила татар еще превосходила нашу», — каже історик. Очевидно, щоб при кількості війська в 150 тисяч перевага була помітна оку, вона мала б становити не «пару-три» тисячі, а кілька десятків тисяч. Додамо тому Мамаєві (по-бідному) ще тисяч 20. Отже, у Дмитрія 150 тис., а в Мамая — 170 тис.
Коли там Дмитрій ті 170 тисяч татар побачив? О шостій ранку. Скільки треба часу, щоб ті 170 тисяч татар підійшли до того поля та бій почали? Нехай півгодини. Але бій так спроста не почався. Ми знаємо, що йому передував поєдинок витязя-монаха Пересвіта з татарином Челубеєм. У «Сказании о Ма-маевом побоище» він чомусь не татарином, а печенігом названий, але на цьому не будемо зупинятися, тому що тоді доведеться розповісти, що в Мамаєвому війську татар взагалі не було! Були яси, алани, черкеси, печеніги, фляги. Були ще якісь конкретно не названі «бесермени», але цим іменем називали, як ми пам'ятаємо, не тільки татар, а всіх узагалі сповідників ісламу. Та це інша розмова, яка нас може завести дуже далеко від Куликовської битви. Зараз нас цікавить, скільки часу пішло на виклики до поєдинку та на сам двобій. Доки той татарин-печеніг виїхав наперед війська та похизувався своєю могутністю, доки прогукав свій виклик, доки розібралися у Дмитрієвому війську з відповіддю, та доки Пересвіт виїхав із лав — півгодини, як мінімум, пройшло, бо виклик на двобій — це ритуал, вони там не метушилися, як у прискорених кінозйомках.
Хлопці були дужі (витязі-бо!), та й сам ритуал двобою — це демонстрація сили й воєнної майстерності. Отож, на нього також уділімо мінімум півгодини.
Що там у нас годинник показує? Півгодини, доки татари зайняли позиції на полі, півгодини на виклик, півгодини на сам двобій; ще трохи часу треба на те, щоб забрати тіла витязів та дати наказ до початку загального бою, який, за нашим дуже пришвидшеним сценарієм, розпочався десь близько 8-ої години ранку. Раніше — ну, ніяк не виходить!
А тепер — увага! Ми, докладно вивчивши Куликовську битву на уроках історії, пам'ятаємо, що татари кинулись навтьоки тоді, коли воєвода Боброк (про те, що це був український князь, племінник на той час уже покійного Ольгерда -Дмитро Коріятович, нам, щоправда, в школі не говорили...) вивів із діброви свій засадний полк.
Послухаємо Карамзіна: «Тогда засадньїй полк... устремил-ся на монголов. Сей внезапньїй удар решил судьбу битвьі: вра-ги, изумленньїе и растерянньїе, не могли противиться новому строю войска свежего и бодрого, и Мамай..., увидев общее бегство своих,... бежал вслед за другими» [16.3.40]. Усе. Битва закінчилась.
Коли це сталося? Увечері? Наступного дня? Через тиждень? Скільки треба часу, щоб переколошматити 170000 війська так, щоб воно вже геть «изумилось и растерялось» та повністю втратило здатність «противиться новому строю»? Час вступу в битву засадного Боброкового полку Карамзін вказує точно: «Настал девятьій час дня: сей Дмитрий... (Боброк. — Г.М.) вдруг извлек меч и сказал...: «Теперь наше время». Тогда засадньїй полк вьіступил из дубравьі» [16.340].
Виявляється, що для того, щоб стосімдесятитисячна армія повністю втратила боєздатність, московським героям вистачило лише... однієї години! Вони що — з кулеметів по тих татарах строчили чи «катюші» застосовували???
Окрім того, якщо врахувати твердження російського ж академіка А. Т. Фоменка, що археологами досі не знайдено на тім Куликовім полі жодних слідів будь-якої битви (ані стріл, ані черепів чи кісток людських або кінських), хоч поле те перекопане ледь не на 8 метрів углиб, — то можна думати, що Дмитрій Московський у XIV ст. не тільки кулемети й ракетні установки мав, а й якусь невідому біохімічну зброю, яка й сліди тієї битви знищила...
Зрештою, про ту Куликовську битву (була вона грандіозною чи не дуже, і чи була взагалі та де відбувалась насправді, і чи була справді спрямована проти «іга», чи це були, як твердить Гумільов, династичні розборки «внутри единой страньї») можна було б і не згадувати. Кожен народ має право (а може, й повинен!) сакралізувати чи міфологізувати якісь постаті чи події своєї історії для піднесення своєї національної самосвідомості, для усвідомлення своєї самоцінності й історичної самодостатності.
Але ж, люди! — не коштом же інших народів! А коли тебе переконують, що якби тебе «именно русские люди» не визволили від тих татар під час Куликовської битви, то ти й досі сидів би «під ігом», — то тут уже хочеш-не-хочеш, а мусиш розбиратися й з тими битвами, і з тим визволенням.
А переконують же увесь народ — настирливо, нахабно, перекручуючи правду, перекриваючи її міфами.
Ось що пише, приміром, про боротьбу наших предків на чолі з відважним Ольгердом проти ординців той же М. М. Карамзін, що на всі лади звеличує й міфологізує ту, дуже сумнівну й за масштабами, й за тривалістю, і за метою Куликовську битву та її героя, незважаючи на його зрадницьку втечу з
