Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Тобто не звільняв Ольгерд споконвічні українські землі від ординців, а «искал приобретений», чим «изнурял подданньїх» і здобував славу «кровью бесчисленного множества людей»... А от Московський Дмитрій, кілька разів випаливши Твер чи Рязань, нікого не «ізнурял» і кров не проливав, бо у тверичів, мабуть, вода замість крові в жилах текла... І як на Казань ходив, то не «приобретений», ясна річ, «искал», а «освобождал русский город»...
Таку історію ми вчили 350 років та ще й нині вчимо багато подібного. То чи слід дивуватися, що й сьогодні наші напів-освічені малороси, як зазомбовані, повторюють, що «никакой Украиньї не бьіло, а от времен Владимира Великого бьіла єдиная Россия», яка нас і від татаро-монголів, і від французів, і від німців рятувала, і освіту й культуру нам дала, і «православне» зберегла, а наші національні герої лише «изнуряли» нас, зраджували народ і «общее отечество», «грабили» і «убивали»... Усі — починаючи від того ж Ольгерда чи Вітовта, яких ми, як і білоруси, маємо право вважати своїми національними героями, бо вони не в Гондурасі чи в Зімбабве княжили, а таки в державі наших предків, що офіційно звалася Великим князівством Литовським, Руським і Жемойським, де Литовськими іменувались території північно-західної Білорусі та нинішньої Литви, Руськими — східна частина Білорусі та Україна, Жемойськими (Жмудь) — захід сучасної Литви [ 1.127].
Відомий білоруський письменник Уладзімір Арлоу, що, втративши терпіння, як і я оце, зайнявся історичними дослідженнями, у своїй книзі «Таямніцьі Полацкай гьісторьіі» пише: «Кожньї з нас, безумовно, штосці чуу пра Івана Калі-ту... дьі інших маскоускіх князеу-збіральнікау расійскіх зям-ляу. Яно б, можа, і няблаго, каб адначасова мьі ведалі і гаспа-дароу своей дзяржавьі, той, дзе жьілі дзясяткі пакаленняу наших продкау.
Што мьі чулі пра таго ж Альгерда?.. На уроках і лекцьіях нам чамусці не казалі, што узначаленнае їм войска, дзе бьіло шмат палачанау, у 1362 годзе разбіло на Сіняй Вадзе татарау і вьізваліла од іх прьігнету Україну, не казали пра пераможньїя паходьі Альгерда на Маскву і пра тое, як єн адбиу шасць крьі-жацкіх нападоу6. Як бьіццам гзтьі вьщатньї ваявода і мудрьі палітьік кірвал не нашаю Бацькаушчьінаю, а нейкай краінай на другім канцьі Еуропьі» [1.132].
Важко не погодитися з думкою білоруського письменника, бо вона в тій же мірі стосується й нас із вами.
1
Так називає першого московського князя М. В. Толстой, твердячи, що він «не отнимал чужой собственности ни насилием, ни коварством, а сам Господь наделял его новьіми владениями [24.138]. Цьому можна було б повірити, якби інші, менш заангажовані, історики не повідали нам, приміром, про підступний напад Данила на рязанського князя Костянтина, якого московитові «удалось победить некой хитростью». Князя Костянтина «богоснабдимьій» Данило посадив у Москві в темницю, а Коломну, що належала Костянтину, приторочив до свого Московського князівства [16.138 — 139]. Це був перший крок на шляху т. зв. «собирания земель» московськими князями. Костянтина, до речі, «богоснабдимьій» Данило так і не випустив на волю. Зарізав його в темниці вже після Данилової смерті наступний московський князь — Данилів син Юрій.
2
Усі московські князі, включно із біснуватим Іваном Грозним, були нащадками Олександра Невського.
3
Агов, дорогі мої одесити! Вам це ім'я нічого не нагадує? Так-так! Це той самий Качибей (чи Гаджибей), ім'я якого носить один із наших лиманів. Це саме він володів Причорноморськими степами і прилеглою частиною Поділля у XIII — XIV ст., і саме за ним, як свідчать літописи (і той же Карамзін), гналися наші предки під керівництвом славного Ольгерда аж до Чорного моря, звільняючи нашу землю від монголо-татарських зайд, ще тоді, коли не тільки «Новоросії», а й самої Росії в природі не було! З тих пір ці землі входять до складу Литовсько-Руської держави, і за князя Вітовта (1392 -1430 pp.) тут виростають міста-фортеці Дашев (пізніший Очаків), Соколець (нинішній Вознесенськ), Балакпи, Каравул (Рашків), Чорне місто біля Білго-рода на Дністровському лимані. У цей же час будується й порт Коцюбеїв (Качибеїв — Kaczubiyow) із фортецею на місці нинішнього Воронцовського палацу. В Коцюбеїв доставляли й вивозили за кордон зерно, тут добували сіль... «Первьій прочньїй оседльїй злемент Хаджибея, — пише професор Яковлев, — составили малороссьі» (українці тобто) [2.52]. От вам і 214-річчя нашого міста, от вам і «Новоросія», от вам і Катерина!
4
«Тьма» у монголів — тисяча. Темники — начальники над військом, що обчислювалось тисячами.
5
Дата зазначена помилково. Насправді цей похід відбувся в 1362 р.
6
Ну, подумаймо всі: й українці, й «хахли», й «малороси», патріоти й найзапекліші україноненависники — чому? Ну, чому про одну сутичку Не-вського з хрестоносцями на далекому Чудському озері ми знаємо, а про шість Ольгердових походів, у яких брали безпосередню участь наші предки, — нам нічогісенько не відомо?!
Чому ми так добре знаємо увесь хід Куликовської битви, яка була «роз-боркою» між ординськими кланами й жодного відношення до нас і нашої землі не мала, й нічогісінько не чули про битву Синьоводську, яка поклала край татаро-монгольському ігу в наших землях?! Хто й для чого розбавив нас нашої історії, підкинувши нам чужинські міфи замість неї? Думаймо ж бо! Думаймо!
Міфи про збирання так званих «русских» земель та героїв-збиральників учили, замість власної історії, не тільки ми з білорусами, а й усе населення 1/6 земної кулі, незалежно від того, яку назву та «одна шоста» в який період носила — чи то Російської імперії, чи то «Союзу нерушимого».
Навіть такі «неблагозвучні» слова як «завоювання», «підкорення», які ще у XVIII — XIX ст. подекуди траплялись у вжитку, були замінені «евфемізмами»: «звільнення», «визволення», «приєднання» або навіть «возз'єднання». А коли тебе «звільняють» чи «визволяють» (від чогось, ясна річ, поганого) і «приєднують» (зрозуміло, до чогось кращого), то лише останній дурень або запеклий зрадник і ворог народу може цьому противитись.
Тому ми
