Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Як не дивно, але, повернувшись із військом із Костроми одразу ж після спалення Москви Тохтамишем, Дмитрій не мчить навздогін «проклятому бусурмену», а йде прямісінько на Рязань, де донищує те, що недонищив Тохтамиш.

Російські історики кажуть, що на Рязань Дмитрій пішов тому, що рязанський князь Олег нібито показував Тохтами-шу найкоротші шляхи на Москву та броди на Оці-річці.

Дозвольте!.. Аза що ж тоді Тохтамиш попалив місто свого помічника? Щось той Тохтамиш у зображенні російських істориків видається вже геть без лою в голові, що нищить найбільш відданих своїх слуг і помічників.

Ну, першого — нехай уже за його зарозумілість. А другого за що??? Тут і російські історики жодної причини не придумали...

Хто собі як хоче, а я не вірю в отаку цілковиту, даруйте, придуркуватість ординського хана, тим більше, що всі суперечливі факти цієї історії влягаються в абсолютно логічний, послідовний ряд, якщо відкинути офіційну версію про боротьбу московського князя за звільнення від іга та про непокору Тохтамишу.

Але спершу давайте поміркуємо, чому в Москві міг вибухнути бунт проти князя — переможця Мамая сливе через два роки після такої великої і славної перемоги? Чим міг князь так обурити москвичів, які щойно під його стягами розбили «проклятого бусурмена», що вони такий грандіозний бунт підняли? І за що митрополит Кипріян, національністю серб, що близько п'яти років прожив у Литовсько-Руській державі, вже повністю звільненій від ординського іга, міг кинути анафему на Московського князя? І ще: хто й навіщо прикликав у збунтовану й загрожену Тохтамишем Москву литовського князя Остея?

На жодне з цих питань офіційна історія не відповідає, залишаючи простір для гіпотез і здогадок. Отже, дозволимо собі таку гіпотетичну версію подій: Дмитрій, потягом кількох років чинячи наскоки на Мамаєві землі та спустошуючи їх, безперечно ж, допомагав Чингісиду Тохтамишу в його змаганнях за владу, а розбивши Мамая, фактично прибрав останню перепону на Тохтамишевому шляху до трону.

Народ, який під Дмитрієвими стягами самовіддано боровся з татарами, жодного уявлення не мав про династичні «роз-борки» в «єдіной стране» і бився з «проклятими бусурменами», щоб звільнитися від непосильної ханської данини, знову ж, не знаючи й того, що левова частка її приростає до рук їхнього «рідного» князя, про що нам раніше сказав російський історик.

Покінчивши з Мамаєм, народ, ясна річ, сподівався, що з даниною буде покінчено, чи, принаймні, очікував продовження боротьби за звільнення від неї, що зовсім не входило в Дмитрієві плани.

Побачивши, як ласкаво приймає Дмитрій послів нового ординського хана, народ зрозумів, що князь-герой продовжувати боротьбу «за звільнення від іга» й не збирається, та підняв бунт.

Митрополит Кипріян, якому довелося, перебравшись зі звільненої від іга християнської землі, потрапити під бусурменське іго, ясна річ, підтримував вимоги народу.

Отож, наш Донський герой, найвірогідніше, тікав із Москви зовсім не від Тохтамиша, а від збунтованого московського люду, бо інакше яка була потреба втікати так поспішно, щоб і казну, і велику княгиню покинути в місті? Адже Тохтамиш був іще дуже далеко. До його приходу ще й княгиня встигла із міста благополучно виїхати, хоч, щоправда, без казни. Казну з коштовностями їй вивезти не дозволили.

Митрополит же залишається в Москві аж до самого приходу Тохтамиша, якому тут, якщо він, справді, прийшов покарати Дмитрія за непокору, фактично, нічого робити, а треба мерщій іти на Кострому, доки московський князь ще не назбирав доволі війська. Справді-бо, вкрай необачно зайнятися осадою міста, в якому немає твого ворога, знаючи, що той ворог у точно відомому місці, зовсім поблизу, збирає проти тебе війська й щомиті може вдарити тобі в спину! Ці нелогічні дії ординського хана вмить стають цілком логічними, якщо ми згадаємо, що в нашій гіпотетичній версії Дмитрій тікає не від ординця, а від збунтованого люду, який вимагав продовження боротьби з Ордою. А Тохтамиш — не ворог, а якраз друг, прикликаний Дмитрієм, щоб покарати московитів за бунт проти князя та антиординські настрої.

Усе стає на свої місця. У Цю схему «мило» вписується й цілковита одностайність дій ординця і московита супроти Рязані, в якій як антимосковські, так і антиординські настрої були традиційними і яка цілком могла бути причетною до московського бунту поти ханського спільника.

Ми сказали, що митрополит Кипріян досидівся в Москві аж до того часу, коли ординці вже стояли під стінами міста й про його вихід із нього треба було вести спеціальні переговори з ординськими воєначальниками. Знову ж — чому не вибрався раніше? Чого чекав? А може — не чого, а кого? Може, якраз і чекав отого Остея, якого закликав очолити боротьбу москвичів із татарами? Бо не впав же литовський князь на ту Москву із неба і не вітром був занесений! Хтось же його закликав туди! А зробити це міг тільки митрополит, який добре знав литовських князів, і які добре знали його. Отже, із міста митрополит вийшов лише після того, як упевнився, що належний опір татарам добре організовано.

Та й поїхав він чомусь не в Кострому до свого московського князя, а в Твер, до його супротивника Михайла Олександровича. Чи зробив би він так, якби знав, що Дмитрій збирає війська проти Тохтамиша? А ніколи! Таке могло бути лише в тому випадку, коли митрополит добре розумів, що Дмитрій — вірний Тохтамишів спільник.

Повернувшись із Рязані до Москви, Дмитрій у гніві виганяє Кипріяна з митрополичої кафедри, і той знову повертається в Литву.

Про причину Дмитрієвого гніву та митрополитового вигнання існує дві версії. Перша — перебування Кипріяна саме в Твері, у Дмитрієвого супротивника. Але ж Твер — це така ж митрополича територія, як і всі інші князівства, і митрополиту вільно їхати в будь-яке місто своєї митрополії!

Друга версія зовсім не витримує критики. Згідно з нею, князь-утікач (за твердженням російських істориків від Тохтамиша!), що перед татарською загрозою покинув своє рідне місто на поталу ворогу, заздалегідь дременувши від небезпеки й навіть дружину не прихопивши з собою, виявляється, розгнівався на митрополита за те, що той... також залишив місто! Отже, виходить, що «я» — князь-герой, не бажаючи «великодушно умереть», обороняючи свою землю, як заєць, втікаю від ворога, а «ти» — митрополит-іноземець, людина геть не войовнича, щойно два роки проживши в цій землі, маєш скласти голову за неї? Цікаві потенції у московських «героїв»!.. Не забуваймо й того, що, на відміну від князя-«ге-роя», митрополит залишив місто лише тоді, коли організував-таки його оборону під орудою мужнього литовського князя. За це князь, здається, ще й подякувати повинен би був... якби... Так-так! Якби мова йшла про відсіч ворогу! Але ж на Москву прийшов не ворог, а друг князя